Усе було ліна костенко

Ліна Костенко, Поетичні твори

Підбірка зроблена не спеціалістом, а читачем, закоханим у творчість Ліни Костенко і готувалася для особистого користування. Твори взяті з публічних джерел, частково з друкованих книг Ліни Костенко («Вибране», «Річка Геракліта», «Мадонна перехресть», «300 поезій»), частково з електронних, розміщених в інтернеті. Публікації в інтернеті не завжди достовірні, тому твори, представлені тут, можуть містити неточності на помилки.

Життя та творчість

Бібліографія творів Ліни Костенко за хронологією видань

Збірка «Проміння землі», 1957 р.

Збірка «Вітрила», 1958 р.

МАНДРІВКИ СЕРЦЯ» (1961)

Збірка «Мадонна перехресть», 2011

FINITA LA TRAGEDIA

«А вечір пролітає, наче крижень»

«А вранці із усіх казок»

«А затишок співає, мов сирена»

«Але — якщо ви хочете страви»

«А ще ми з Грицем внадилися змалку»

«А що? І я спочину на хвилинку»

«А я пізнав риторики, інфими»

БАЛАДА МОЇХ НОЧЕЙ

БАЛАДА ПРО ЗДОРОВИЙ ЦИНІЗМ

«Біднесенький мій ліс, він зовсім задубів»

«Біжить лошатко по асфальту»

«Біле — біле — біле поле. «

БІЛЬ ЄДИНОЇ ЗБРОЇ

«Біля білої вежі чорне дерево»

«Біля стоянки первісних людей»

«Блискоче ніч перлиною Растреллі. «

«Боюся екзальтованих подруг. «

«Божевілля моє, божемилля»

«Бо що життя? Це усмішка двойлеза»

БРЕЙГЕЛЬ. «ШЛЯХ НА ГОЛГОФУ»

«Бродить спека, як хмільна опара»

«Буває мить якогось потрясіння. «

«Буває тяжко впорожні»

» Буває часом дивне відчуття»

«Буває, часом сліпну від краси»

«Був день як день, як дні усі буденні»

«Був Ірод, і була Іродіада»

«Будь щедрою, хай плаче твоє листя. «

«Буду ходить — туманіти»

«Були у мене за дитячих літ»

«Було нам важко і було нам зле»

«Важке литво свічад і свіч»

«Варшаво, я знала, що ти вродлива»

«Ввірвалася орда шалена»

«Вдень ще літо, а надвечір — осінь»

«В дитинство хочу, там усе моє»

«В дні, прожиті печально і просто»

«Великі поети не вміють писати віршів»

«Великі хмари холодом нагусли»

«Велосипед ночує на балконі. «

ВЕСЕЛИЙ ПРИВИД ПРАБАБИ

«Весна. А вітер — наче восени»

«Весна прийшла так якось несподівано»

«Вечір дуже турецький»

«Вечірнє сонце, дякую за день!»

«Вже брами літа замикає осінь»

«Вже десь мене ліси ті виглядають»

«Вже в стільниках стерні немає меду сонця»

«Вже почалось, мабуть, майбутнє»

«Вже рік старий за обрії пливе»

«Вже трави інеем припали»

«Вже третій день живу у лісі»

«Високий норвежець, фіорди чистого розуму»

«Виходжу в сад, він чорний і худий»

«Виходжу в ніч. Іду назустріч долі»

«Вівтар, трибуна і шинквас»

«Відмикаю світанок скрипичним ключем»

ВІДОЗВА ДО БАЛАКУЧОГО ГОСТЯ

«Віки живуть в старому фоліанті»

ВІНГРАНОВСЬКИЙ НАД РОССЮ

«Вітри гули віолончеллю, писали пальми акварель»

ВІЯЛО МАДАМ ПОЛЕТИКИ

«В маєтку гетьмана Івана Сулими»

«Вночі із хаосу безсоння»

«В пустелі сизих вечорів. «

«Все більше на землі поетів»

«Всі ми — яблуні, облиті купоросом»

В ЧАС ВЕСНЯНОГО РОЗЛИВУ

«Ґондоли — чорні. Бо в чуму були»

«Горобець із білою бородою»

«Готичні смереки над банями буків»

«Гроза проходила десь поруч»

«Гроза. Химерні привиди антен»

ГРОМАДЯНАМ 41-ГО РОКУ

«Гуде вогонь – веселий сатана»

ГЮҐО В СТАРОМУ МАЯКУ

«Давно створились ріки повноводні»

«Далеко там в полях за вітряками»

«Двори стоять у хуртовині айстр»

«День за днем, вони вже звуться — дати. «

«День світився, як свята Цецилія»

«Дерева йшли над річкою додому»

«Десь, кажуть, є гора, де не співають птиці»

«Десь-не-десь, в якомусь царстві. «

«Десь проходила ніжність між нами»

«Десь там планети в просторі безмеж»

«Дзвенять у відрах крижані кружальця. «

«Дзвони б’ють на сполох»

«Дивлюсь на шпиль мечеті»

ДІАЛОГ У ПАРИЗЬКОМУ САЛОНІ

«Діти передражнюють зозулю»

«Добре, що нічого ви не знаєте»

«До мене в хату заповзла гадюка»

«Домовичкам незатишно у місті»

ДОН ПІППО ЛІРОЗІ

«Дорогий мій, сонячний, озвися»

«Дорогі мої, діамантові»

«До шибки притулився голубок»

«Дощ полив, і день такий полив’яний»

«Дощі випадають нечасто»

«Дощі програють по городах гаму»

ДУМА ПРО ТРИ КАМЕНІ

«Душа вертає на свої руїни»

«Душа моя, знайдибіда»

«Душа у вирій проводжає птиць»

«Епоха нас постами робила»

«Є велике щастя — стрічати»

«Жаби ганяють ряску над нуклідами»

«Жах привселюдності. Поет не може бути привселюдним»

«Життя іде і все без коректур»

«Життя — це пастка і життя — це пустка»

«Життя — як вокзал. «

«Життя, як річку не перейдеш вбрід»

«Жовтенька квітка хилитається»

«За багрецем сповити обрій»

«Забіжу за наслідки й причини»

«Заведіть мене, дороги»

«Заворожили ворони світанок. «

«Заворожи мені, волхве»

«За гріх щасливості в неслушний час»

«Заночували птиці на лимані»

«Затишно дітям в пазусі казок. «

«Затінок, сутінок, день золотий»

«Заходить сонце за лаштунки лісу»

«За чорно-синьою горою, на схилку радісного дня»

Источник статьи: http://www.litmir.me/br/?b=266487&p=4

«Усе моє, все зветься Україна» — добірка віршів Ліни Костенко про красу рідної країни

Ліна Костенко

УСЕ МОЄ, ВСЕ ЗВЕТЬСЯ УКРАЇНА

Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,—
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є — дорога, явори,
усе моє, все зветься — Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.

СПИНЮСЯ Я

Спинюся я
і довго буду слухать,
як бродить серпень по землі моїй.
Ще над Дніпром клубочиться задуха,
і пахне степом сизий деревій.
Та верби похилилися додолу,
червоні ружі зблідли на виду,
бо вже погналось перекотиполе
за літом —
по гарячому сліду.

ДЗВЕНЯТЬ У ВІДРАХ КРИЖАНІ КРУЖАЛЬЦЯ

Дзвенять у відрах крижані кружальця.
Село в снігах, і стежка ані руш.
Старенька груша дихає на пальці,
їй, певно, сняться повні жмені груш.

Їй сняться хмари і липневі грози,
чиясь душа, прозора при свічі.
А вікна сплять, засклив мороз їм сльози.
У вирій полетіли рогачі.

Дощу і снігу наковтався комин,
і тин упав, навіщо городить?
Живе в тій хаті сивий-сивий спомин,
улітку він під грушею сидить.

І хата, й тин, і груша серед двору,
і кияшиння чорне де-не-де,
все згадує себе в свою найкращу пору.

І стежка, по якій вже тільки сніг іде.

Я прощаюся з рідним краєм
у мовчанні, в побожній тиші.
Вечір сонце пшеничне розкраяв
і окраєць над полем залишив.

Сонце, сонце, освітлюй тіні!
Не заходь, почекай хвилину!
Я ще раз
у твоєму промінні озирнусь
на свою батьківщину.

Більше творів Ліни Костенко на «Малій Сторінці»:

Источник статьи: http://mala.storinka.org/%D1%83%D1%81%D0%B5-%D0%BC%D0%BE%D1%94-%D0%B2%D1%81%D0%B5-%D0%B7%D0%B2%D0%B5%D1%82%D1%8C%D1%81%D1%8F-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B0-%D1%81%D0%BF%D0%B8%D0%BD%D1%8E%D1%81%D1%8F-%D1%8F-%D1%96-%D0%B4%D0%BE%D0%B2%D0%B3%D0%BE-%D0%B1%D1%83%D0%B4%D1%83-%D1%81%D0%BB%D1%83%D1%85%D0%B0%D1%82%D1%8C-%D0%B4%D0%B7%D0%B2%D0%B5%D0%BD%D1%8F%D1%82%D1%8C-%D1%83-%D0%B2%D1%96%D0%B4%D1%80%D0%B0%D1%85-%D0%BA%D1%80%D0%B8%D0%B6%D0%B0%D0%BD%D1%96-%D0%BA%D1%80%D1%83%D0%B6%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D1%86%D1%8F-%D0%BB%D1%96%D0%BD%D0%B0-%D0%BA%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE.html

Вірші Ліни Костенко: найкраща поезія на усі випадки

19 березня своє 91-річчя святкує українська поетеса Ліна Костенко. До свята ми зібрали прекрасні вірші для всіх, хто хоче ще раз торкнутися легендарного таланту.

10 найкращих віршів Ліни Костенко

Ліна Василівна Костенко — безкомпромісна та чесна. Вона завжди говорила те, що думала, і не соромилася бути відвертою. Може, саме тому в усі часи її поезія промовляє до кожного, незалежно від статі, віку, вподобань.

Про красу та вдячність

Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.

За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло одзвеніти.

За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.

За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.

Про шлях

Світ надзвичайно широкий
має укладисті далі.
Від того і перші кроки
майже завжди невдалі.
Безпомічні вірші перші.
Нещасне перше кохання.
Немає ніяких звершень,
а тільки одні поривання.
А потім проходять роки,
з’являється стримана сила.
Поглянеш – а перші кроки
вже й пилом давно притрусило.
І смішно тобі, й сердито,
і ти забуваєш часто:
для того щоб добре ходити,
раз десять треба упасти.

Про вічне кохання

Розкажу тобі думку таємну,
дивний здогад мене обпік:
я залишуся в серці твоєму
на сьогодні, на завтра, навік.
І минатиме час, нанизавши
сотні вражень, імен і країн, –
на сьогодні, на завтра, назавжди! –
ти залишишся в серці моїм.
А чому? То чудна теорема,
на яку ти мене прирік.
То все разом, а ти – окремо.
І сьогодні, і завтра, й навік.

Про найдорожчих

Та все писав: «На спомин». Не «На згадку».
Бо згадка що? Зітхнеш — і одлетить.
А спомин — це таке щось неповторне,
таке щось невимовне і сумне,
що коли він крилом своїм огорне,
то це уже ніколи не мине.
Це цілий світ, якийсь інакший вимір,
який ніколи нас не полиша.

А може, спомин — це далекий вирій,
де вже посмертно гріється душа.

То де ж вона зігріється вже зараз?!
До кого ж вона крильми припаде?
Ярину вб’ють, Наталка вийде заміж,
Катруся десь в Ельзасі пропаде.
І мати вмруть, і батька вже не стане,
І хата буде інша на горі.
І хто тепер ті фото вже дістане,
кому вони на світі дорогі?
Верба усохне, і спиляють грушу,
Зелене море зроблять із Дніпра.
Ще брат живий, та він глухий на душу,
Є братова, але вона стара.

Є обеліски, плити, і колони,
і урочисті квіти роковин.
І хто ми є? Усі усім мільйони.
А хтось комусь однісінький-один.

Тому ми люди. І життя навколо.
Тому є людство. Нація. Сім’я.
Нема на світі в тебе вже нікого.
Але у тебе є на світі я.

Про спогади

Навшпиньки повертаюся в ті дні.
Вони, як сонце, сходять у мені.

Там є наш дім і обрій твоїх рук,
і ще душа не відає розлук

І ще є час для друзів і гостей.
І щастя є. І донечка росте.

І син малює квіточку зорі,
як той Маленький принц Екзюпері.

Про плин часу

Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.

Про поезію та силу слова

Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія – це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

Про наші крила

А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір’я,
А з правди, чесноти і довір’я.
У кого – з вірності у коханні.
У кого – з вічного поривання.
У кого – з щирості до роботи.
У кого – з щедрості на турботи.
У кого – з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.
Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!

Про життя

І все на світі треба пережити,
І кожен фініш – це, по суті, старт,
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.

Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено,
Хай буде вік прожито, як належить,
На жаль, від нас нічого не залежить…

А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.

Отак як є. А може бути й гірше,
А може бути зовсім, зовсім зле.
А поки розум од біди не згірк ще, –
Не будь рабом і смійся як Рабле!

Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено.
Єдине, що від нас іще залежить, –
Принаймні вік прожити як належить.

Про справжнє

Коли я буду навіть сивою,
і життя моє піде мрякою,
а для тебе буду красивою,
а для когось, може, й ніякою.
А для когось лихою, впертою,
ще для когось відьмою, коброю.
А між іншим, якщо відверто,
то була я дурною і доброю.
Безборонною, несинхронною
ні з теоріями, ні з практиками.
і боліла в мене іронія
всіма ліктиками й галактиками.
І не знало міщанське кодло,
коли я захлиналась лихом,
що душа між люди виходила
забинтована білим сміхом.
І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
— Люди, будьте взаємно ввічливі! —
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
— Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!

Вірші Ліни Костенко для дітей

Ліна Костенко написала немало віршів для дітей, тому якщо шукаєш щось для читання з дитиною або який вірш вивчити на дитяче свято, цей розділ статті тобі підходить.

Польові дзвіночки

Піднімає джміль фіранку.
Каже: — Доброго вам ранку!
Як вам, бджілко, почувалось?
Чи дощу не почувалось?

Виглядає бджілка з хатки:
— У дзвіночку добре спатки.
Цей дзвіночок — як намет.
Тільки дощ — як кулемет.

Чародійне слово

Хлоп’я у полі стежкою прошкує.
Метелик білий в маки залетів.
Чорненький котик в снопиках мишкує,
вони такі під сонцем золоті!

Він ловить шурхіт, шелест, шарудіння,
хапає снопик лапками двома.
А миша знає слово чародійне,
і він її ніколи не спійма.

Бабуся-Ягуся

Сьогодні ця паличка буде чарівна.
Це жаба не проста, це жаба-царівна.
Он котик-воркотик, он Баба-Яга
між добрих людей на мітлі сновига.

Одне ж бо дівчатко, як біле гуся,
сказало їй раптом: — Бабуся-Ягуся.
А баба як тупне на нього ногою.
Ото щоб Ягу називало Ягою.

Сунички

Пiд маленькими яличками
У смарагдовiй травi
Лiто виросло суничками —
То по однiй, то по двi.

Ой, сестриченько-яличко,
Ти не дряпай моє личко,
Я суничок назбираю
Жменьку мамi i собi!

Вірші Ліни Костенко про кохання

А це — найпроникливіші та найкращі вірші Ліни Костенко про кохання, які точно додадуть твоєму настрою трошки романтики.

Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині
Є хтось такий, як невтоленна спрага.

Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю
несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон,
Гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.

Напитись голосу твого,
Того закоханого струму,
Тієї радості і суму,
Чаклунства дивного того.

Завмерти, слухати, не дихать,
Зненацька думку перервать.
Тієї паузи безвихідь
Красивим жартом рятувать.

Слова натягувать, як луки,
Щоб вчасно збити на льоту
Нерозшифрованої муки
Невідворотну німоту.

Триматись вільно й незалежно,
Перемовчати: хто кого.
І так беззахисно й безмежно
Чекати голосу твого.

Вірші Ліни Костенко про природу

Природа, яку описує Ліна Костенко у своїх поезіях — ніжна, чарівна, неймовірна. Хочеться поринати у її вірші, захоплюватись цією природою, її красою, ніжністю.

Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!

А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі чи, може, Андромеди —
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих, і згадую про мертвих.

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутніть.

Стояла груша, зеленів лісочок.
Стояло небо, дивне і сумне.
У груші був тоненький голосочок,
вона в дитинство кликала мене.

Ми з нею довго в полі говорили,
не чули навіть гуркоту доріг.
Мої важкі, мої щоденні брили
старий Сізіф тим часом постеріг.

Стояли ми одна супроти одної.
Ні з чим не крились, не хотіли йти.
Вона боялась осені холодної,
а я боялась шуму й суєти.

Удвох ми з нею слухали зозульку.
І хмари йшли, як нетутешній дим.
Сізіф курив свою гіркущу люльку,
йому хотілось бути молодим.

Хай буде легко. Дотиком пера.
Хай буде вічно. Спомином пресвітлим.
Цей білий світ — березова кора,
по чорних днях побілена десь звідтам.

Сьогодні сніг іти вже поривавсь.
Сьогодні осінь похлинулась димом.
Хай буде гірко. Спогадом про Вас.
Хай буде світло, спогадом предивним.

Хай не розбудить смутку телефон.
Нехай печаль не зрушиться листами.
Хай буде легко. Це був тільки сон,
що ледь торкнувся пам’яті вустами.

Вірші Ліни Костенко про Україну

У Ліни Костенко також є чудові вірші про красу та велич нашої Батьківщини. Ось найкращі поезії Ліни Костенко про Україну.

Усе моє, все зветься Україна

Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,–
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є – дорога, явори,
усе моє, все зветься – Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.

Спинюся я

І засміялась провесінь: — Пора! —
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом —
дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра —
усі ідуть за часом, як за плугом.

За ланом лан, за ланом лан і лан,
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом,
вони уже в тумані — як туман —
усі вже йдуть за часом, як за плугом.

Яка важка у вічності хода! —
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом.
Така свавільна, вільна, молода —
невже і я іду вже, як за плугом?!

І що зорю? Який засію лан?
За Чорним Шляхом, за Великим Лугом.
Невже і я в тумані — як туман —
і я вже йду за часом, як за плугом.

А ти маєш улюблений вірш Ліни Костенко? Поділися з нами в коментарях!

Мнение редакции может не совпадать с мнением автора статьи.

Источник статьи: http://liza.ua/materialyi-na-ukrainskom-yazyike/lina-kostenko-svyatkuye-89-richchya-10-krashhih-virshiv-poetesi/