Усе літо за один день
ВСЕ ЛЕТО В ОДИН ДЕНЬ
— А ученые верно знают? Это правда будет сегодня?
— Смотри, смотри, сам видишь!
Теснясь, точно цветы и сорные травы в саду, все вперемешку, дети старались выглянуть наружу — где там запрятано солнце? Лил дождь. Он лил не переставая семь лет подряд; тысячи и тысячи дней, с утра до ночи, без передышки дождь лил, шумел, барабанил, звенел хрустальными брызгами, низвергался сплошными потоками, так что кругом ходили волны, заливая островки суши. Ливнями повалило тысячи лесов, и тысячи раз они вырастали вновь и снова падали под тяжестью вод. Так навеки повелось здесь, на Венере, а в классе было полно детей, чьи отцы и матери прилетели застраивать и обживать эту дикую дождливую планету.
Марго стояла в стороне от них, от всех этих ребят, которые только и знали, что вечный дождь, дождь, дождь. Им всем было по девять лет, и если выдался семь лет назад такой день, когда солнце все-таки выглянуло, показалось на час изумленному миру, они этого не помнили. Иногда по ночам Марго слышала, как они ворочаются, вспоминая, и знала: во сне они видят и вспоминают золото, яркий желтый карандаш, монету — такую большую, что можно купить целый мир. Она знала, им чудится, будто они помнят тепло, когда вспыхивает лицо и все тело — руки, ноги, дрожащие пальцы. А потом они просыпаются — и опять барабанит дождь, без конца сыплются звонкие прозрачные бусы на крышу, на дорожку, на сад и лес, и сны разлетаются как дым.
Накануне они весь день читали в классе про солнце. Какое оно желтое, совсем как лимон, и какое жаркое. И писали про него маленькие рассказы и стихи.
Мне кажется, солнце — это цветок,
Цветет оно только один часок.
Такие стихи сочинила Марго и негромко прочитала их перед притихшим классом. А за окнами лил дождь.
— Ну, ты это не сама сочинила! — крикнул один мальчик.
— Нет, сама, — сказала Марго, — Сама.
— Уильям! — остановила мальчика учительница.
Но то было вчера. А сейчас дождь утихал, и дети теснились к большим окнам с толстыми стеклами.
— Где же учительница?
— Скорей бы, а то мы все пропустим!
Они вертелись на одном месте, точно пестрая беспокойная карусель. Марго одна стояла поодаль. Она была слабенькая, и казалось, когда-то давно она заблудилась и долго-долго бродила под дождем, и дождь смыл с нее все краски: голубые глаза, розовые губы, рыжие волосы — все вылиняло. Она была точно старая поблекшая фотография, которую вынули из забытого альбома, и все молчала, а если и случалось ей заговорить, голос ее шелестел еле слышно. Сейчас она одиноко стояла в сторонке и смотрела на дождь, на шумный мокрый мир за толстым стеклом.
— Ты-то чего смотришь? — сказал Уильям. Марго молчала.
— Отвечай, когда тебя спрашивают!
Уильям толкнул ее. Но она не пошевелилась; покачнулась — и только. Все ее сторонятся, даже и не смотрят на нее. Вот и сейчас бросили ее одну. Потому что она не хочет играть с ними в гулких туннелях того города-подвала. Если кто-нибудь осалит ее и кинется бежать, она только с недоумением поглядит вслед, но догонять не станет. И когда они всем классом поют песни о том, как хорошо жить на свете и как весело играть в разные игры, она еле шевелит губами. Только когда поют про солнце, про лето, она тоже тихонько подпевает, глядя в заплаканные окна.
Ну а самое большое ее преступление, конечно, в том, что она прилетела сюда с Земли всего лишь пять лет назад, и она помнит солнце, помнит, какое оно, солнце, и какое небо она видела в Огайо, когда ей было четыре года. А они — они всю жизнь живут на Венере; когда здесь в последний раз светило солнце, им было только по два года, и они давно уже забыли, какое оно, и какого цвета, и как жарко греет. А Марго помнит.
— Оно большое, как медяк, — сказала она однажды и зажмурилась.
— Неправда! — закричали ребята.
— Оно — как огонь в очаге, — сказала Марго.
— Врешь, врешь, ты не помнишь! — кричали ей.
Но она помнила и, тихо отойдя в сторону, стала смотреть в окно, по которому сбегали струи дождя. А один раз, месяц назад, когда всех повели в душевую, она ни за что не хотела стать под душ и, прикрывая макушку, зажимая уши ладонями, кричала — пускай вода не льется на голову! И после того у нее появилось странное, смутное чувство: она не такая, как все. И другие дети тоже это чувствовали и сторонились ее.
Говорили, что на будущий год отец с матерью отвезут ее назад на Землю — это обойдется им во много тысяч долларов, но иначе она, видимо, зачахнет. И вот за все эти грехи, большие и малые, в классе ее невзлюбили. Противная эта Марго, противно, что она такая бледная немочь, и такая худющая, и вечно молчит и ждет чего-то, и, наверно, улетит на Землю.
— Убирайся! — Уильям опять ее толкнул. — Чего ты еще ждешь?
Тут она впервые обернулась и посмотрела на него. И по глазам было видно, чего она ждет. Мальчишка взбеленился.
— Нечего тебе здесь торчать! — закричал он. — Не дождешься, ничего не будет! Марго беззвучно пошевелила губами.
— Ничего не будет! — кричал Уильям. — Это просто для смеха, мы тебя разыграли. Он обернулся к остальным. — Ведь сегодня ничего не будет, верно?
Все поглядели на него с недоумением, а потом поняли, и засмеялись, и покачали головами: верно, ничего не будет!
— Но ведь. — Марго смотрела беспомощно. — Ведь сегодня тот самый день, — прошептала она. — Ученые предсказывали, они говорят, они ведь знают. Солнце.
— Разыграли, разыграли! — сказал Уильям и вдруг схватил ее.
— Эй, ребята, давайте запрем ее в чулан, пока учительницы нет!
— Не надо, — сказала Марго и попятилась.
Все кинулись к ней, схватили и поволокли, — она отбивалась, потом просила, потом заплакала, но ее притащили по туннелю в дальнюю комнату, втолкнули в чулан и заперли дверь на засов. Дверь тряслась: Марго колотила в нее кулаками и кидалась на нее всем телом. Приглушенно доносились крики. Ребята постояли, послушали, а потом улыбнулись и пошли прочь — и как раз вовремя: в конце туннеля показалась учительница.
— Готовы, дети? — она поглядела на часы.
— Да! — отозвались ребята.
Дождь стихал. Они столпились у огромной массивной двери. Дождь перестал. Как будто посреди кинофильма про лавины, ураганы, смерчи, извержения вулканов что-то случилось со звуком, аппарат испортился, — шум стал глуше, а потом и вовсе оборвался, смолкли удары, грохот, раскаты грома. А потом кто-то выдернул пленку и на место ее вставил спокойный диапозитив — мирную тропическую картинку. Все замерло — не вздохнет, не шелохнется. Такая настала огромная, неправдоподобная тишина, будто вам заткнули уши или вы совсем оглохли. Дети недоверчиво подносили руки к ушам. Толпа распалась, каждый стоял сам по себе. Дверь отошла в сторону, и на них пахнуло свежестью мира, замершего в ожидании.
Источник статьи: http://www.litmir.me/br/?b=47249&p=1
Все літо в один день
Рей Бредбері
Рей Бредбері. Усе літо в одному дні
— Вчені знають напевно? Це трапиться сьогодні?
Діти тулилися одне до одного, як бур’яни до квітів у саду, перепліталися, не відводячи погляду від невидимого сонця.
Дощило сім років; тисячі тисяч днів повнилися дощем, потоками води і її стукотом, солодким та чистим падінням зливи, бурями, сильними настільки, що час від часу вода затоплювала острови. Стихія всоте знищувала ліси, а вони виростали знову, щоб загинути ще раз. Таким завжди було життя на Венері, у цьому дощовому світі, куди на ракетах прилетіли чоловіки і жінки, щоб створити цивілізацію та прожити своє життя. Такими ж були і їхні діти, які зараз сиділи за шкільними партами.
— Він перестає падати! Перестає!
Марго стояла осторонь від дітей, які не пам’ятали нічого, окрім дощу. Їм усім було по дев’ять.Та навіть якби сім років тому був день, коли сонце виглянуло на годину і показало своє обличчя приголомшеному світу, діти не пригадали б. Часом вночі Марго відчувала, як вони ворушаться уві сні, і знала, що їм сниться золото чи ніжні жовті пастелі, або монета, достатньо велика, щоб купити за неї весь світ. Вона розуміла: подумки діти пригадували тепло, подібне на рум’янець, який заливає обличчя, тіло, руки, ноги і тремтливі долоні. Але наставав ранок, і вони прокидалися від гучного барабанного дробу, стукоту розірваного намиста, що бісером падало на дахи…Під час прогулянок у садах та лісах сни розсіювалося, як вранішній туман.
Увесь вчорашній день діти читали про сонце. Про те, як воно нагадує лимон і яке гаряче. Вони писали про світило маленькі історії чи вірші:
Мабуть, сонце подібне на квітку
І цвіте годинку влітку.
Ці рядки належали Марго, яка зараз спокійно читала їх у класі, поки за вікном падав дощ.
— Е ні, це не ти написала! – вигукнув один із хлопчаків.
— Це я, я, – повторила Марго.
— Вільям! – втрутилася у суперечку вчителька.
Та все це було вчора. Зараз дощ переставав падати, і діти тулилися до величезних вікон.
— Їй слід поквапитися, а то ми все пропустимо!
Дітлахи вертілися на місці, мов гомінка, барвиста карусель. Марго залишилася сама. Вона була такою кволою. Здавалося, наче багато років тому дівчинку загубили під час зливи, що вимила блакить з її очей, рожевий квіт з уст, золото з волосся. Марго була схожа на бліду фотографію, яка припала пилом у старому альбомі. Навіть коли вона старалася кричати, її голос звучав ледь чутно. Зараз дівчинка стояла осторонь, вдивляючись у гучний сірий світ за склом.
— На що ти витріщаєшся? – гаркнув Вільям.
— Відповідай, коли я до тебе звертаюся.
Він спробував штовхнути її, однак дівчинка не ворушилася: вона скоріше впала б від його удару, ніж намагалася б утекти. Діти прослизнули повз Марго, навіть не глянувши у її бік. Просто повернулися і пішли. Саме так траплялося завжди, адже дівчинка не бігала з іншими тунелями підземного міста. Коли дітлахи грали у квача і ловець торкався її, Марго залишалася на місці, дивлячись йому услід. Якщо учні всі разом співали про ігри та радісне життя, дівчинка ледь ворушила губами. Тільки тоді, коли лунали пісні про тепле літо, лився її лагідний голос, а очі блукали за спітнілим вікном. І, звісно, мало не гріхом було те, що Марго, на відміну від решти, покинула рідну планету всього лише п’ять років тому і прекрасно пам’ятала гаряче сонце та блакитне небо над Огайо. Інші ж провели на Венері все своє коротке життя. Дітям було тільки по два роки, коли вони востаннє відчули сонячне проміння, перед тим як назавжди його забути.
А Марго не забула.
— Сонце подібне на монетку, — сказала вона одного разу, заплющивши очі.
— Ні, не подібне! – кричали діти.
— І на вогонь, — продовжувала Марго. – На вогонь у пічці.
— Ти брешеш! Ти нічогісінько не пам’ятаєш! – уривали вони дівчинку.
Але вона пам’ятала. Розглядаючи візерункові шибки, вона стояла осторонь і згадувала. Якось минулого місяця дівчинка відмовилася приймати душ у школі. Затуливши руками вуха та, вона кричала. «Вода не повинна мене торкатися! Не повинна!» Після того випадку Марго тьмяно, невиразно відчула, що вона не така, як інші. Інші теж помітили цю різницю і не воліли мати з дівчинкою нічого спільного. Ходили чутки, що батько з матір’ю заберуть її на Землю наступного року. Марго думала, що саме так і буде, інакше її сім’я втратить тисячі доларів. Такими були менш чи більш вагомі причини ненависті дітей до цього блідого, ніби засніженого обличчя, цих мовчання, тендітних рук і ніг, та, що найгірше, — ймовірної втечі з сіверкого світу.
— Забирайся геть! – хлопчик знову штовхнув її. – Чого ти чекаєш?
Тоді Марго вперше повернулася і подивилася на нього. Те, чого вона чекала, відбилося в її очах.
— Йди звідси! – крикнув він розгнівано. – Ти нічого не побачиш!
Його губи ворушилися.
— Нічого! – горлав він. – Це все жарт, еге ж? –звернувся до інших дітей. – Сьогодні нічого особливого не станеться, правда ж?
Вони заплющували очі, сміялися і кивали.
— Але… — шепотіла Марго, безпорадно роззираючись довкола. – Але саме сьогодні, за словами вчених, саме сьогодні, сонце…
— Вигадка! – гаркнув Вільям, міцно її схопивши. – Гей, анумо закриємо її у комірчині, поки немає вчительки!
— Ні, — ледь мовила Марго, падаючи на підлогу.
Діти напали на дівчинку, впіймали і понесли, галасуючи, в тунель, у клас, врешті, у комірчину, де вони її і закрили. Злорадці стояли і дивилися на двері, які тряслися, — Марго гупала в них руками і ногами. До дітей долинав її приглушений крик. Усміхнені, вони повернулися у клас, куди саме зайшла вчителька.
— Готові, діти? – вона подивилася на наручний годинник.
— Так! – вигукнули всі.
Дощ поволі стихав.
Вони юрбилися біля високих дверей.
Нарешті небо заспокоїлося.
Те, що було потім, нагадувало кінофільм про лавину, торнадо, ураган чи виверження вулкану. Ось-ось глядачів мав би налякати сильний, руйнівний гуркіт грому, нестримні пориви вітру, всепоглинаючий і страшний шум, та раптом щось сталося з апаратурою, зображення поволі зупинилося, стрічку змінили — і перед ними постав прекрасний тропічний пейзаж, спокою якого позаздрили б навіть мертві.
Бронзове, величезне, воно викотилося з-за обрію. Клапті неба налилися гарячо-синім кольором. Джунглі палали у сонячному світлі, а діти, наче звільнені від пут, кинулися у вир весни.
— Не йдіть надто далеко! – гукала їм навздогін вчителька. – У вас тільки дві години, пам’ятайте. Будьте обережні, щоб не довелося потім когось шукати.
Але дітлахи не чули її. Вони бігли наввипередки з вітром, підставляючи обличчя сонцю, яке цілувало їх у щоки, — ці цілунки нагадували дотик пальців до гарячого металу. Куртки вмить опинилися на траві. Здавалося, діти хотіли, щоб сонце спопелило їхні руки.
— Це краще, ніж штучне світло, чи не так?
Вони впали на землю у самому серці джунглів, які вкрили Венеру. Дерева росли просто на очах; подібно до восьминогів, вони здіймали вгору свої товсті гілки, ворушили ними, і ті покривалися квітом за лічені секунди короткої весни. Ці нетрі мали колір гуми і попелу, каміння, сиру та чорнила, блідого місяця – вони просто не могли бути іншими під завжди безсонячним небом.
Діти, сміючись, лягли на траву і слухали, як під ними скрипить та гуде живий матрац. Вони бігали, оминали дерева, спотикалися і падали, штовхали одне одного, гралися у хованки і квача, а найбільше — мружилися від сяйва, аж поки сльози не покотилися по щоках. Малі простягали руки до сонця, до вражаючої блакиті, ковтали свіже, наче гірське повітря, і слухали тишу, яка лилася на них благословенним, чистим потоком. Вони вбирали у себе все довкола. Потім діти, мов дикі тварини, що вирвалися з печер, ганялися по колу і кричали. Так тривало годину, і протягом цього часу ніхто з них не спинився.
Аж раптом одна з дівчаток заволала.
Дівчинка простягнула руку.
— Погляньте, погляньте! — вигукнула вона.
Інші поволі підійшли і поглянули у її відкриту долоню.
На ній застигла велика кругла крапля. Дівчинка заплакала, дивлячись на неї. Діти мовчки подивилися на сонце.
Кілька крижаних краплин впали на їхні носи, щоки, губи. Сонце поринуло в густу імлу. Повіяв пронизливий вітер. Діти повернулися спинами до невидимого світила і вирушили до підземного будинку, сховавши руки у кишенях. Усмішки, здавалося, назавжди зникли з їхніх облич.
Удар грому налякав школярів, і вони притулилися одне до одного, як листя перед вихором, а тоді помчали. Блискавка спалахувала все ближче, за десять миль, за п’ять, за милю, за пів. Небо потемніло, наче годинник уже бив північ. Діти стояли на порозі підземного будинку, поки не почався сильний дощ. Тоді вони зачинили двері і почули, як із неба впали тонни води і лавиною покотилися на світ. Цьому не було ні кінця, ні краю…
— І так триватиме наступні сім років?
Раптом хтось схлипнув.
— Вона все ще у комірчині, там, де ми покинули її…
Діти застигли, мовби щось не давало їм поворухнутися. Вони позирали одне на одного та відводили погляд. Мимоволі гляділи на світ, у якому безнастанно, невгамовно падав і падав дощ. Школярі не могли зазирнути одне одному у вічі. Бліді та насуплені, вони схилили голови і придивлялися до власних рук і ніг.
— Ну. – врешті спиталася одна з дівчаток.
Ніхто не рухався.
— Ходімо, — прошепотіла дівчинка.
Діти повільно йшли вниз по коридору, а дощ продовжував настирливо гатити по землі. Вони звернули і попрямували до комірчини. За вікном гриміло, а блискавка синім моторошним світлом спалахувала на дитячих обличчях. Дітлахи підійшли до схованки та скупчилися поблизу дверей.
За ними панувала тиша.
Повільно відчинивши двері, вони випустили Марго.
Источник статьи: http://www.ukrlib.com.ua/world/printit.php?tid=8380