—>Твори на підмогу! —>
Мова — одне із багатьох див, створених людьми. Вона віддзеркалює душу народу, його історію.
Ну що б, здавалося, слова.
Слова та голос — більш нічого.
А серце б’ється-ожива.
Як їх почує.
(Т. Шевченко)
Ці рядки Кобзар написав 1848 р. під враженням почутої одного разу ввечері на Кос-Аралі української пісні, яку співав матрос-українець. А ще раніше, живучи в Петербурзі, Шевченко просить писати до нього листи з України рідною мовою, яку називає прекрасною, мелодійною, милою. Так, у листі до брата Микити поет пише: «Будь ласка, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому. Нехай же я хоч раз через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скучне. Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по-своєму, будь_ласка, а не по-московському..»
Людина має завжди пам’ятати, звідки вона родом, де її коріння, знати історію свого народу, його мову. Знання мови народу, серед якого ти живеш, — ознака культурної, освіченої людини, знання рідної мови — священний обов’язок кожного^
Як гул століть, як шум віків.
Як бурі подих, — рідна мова,
Вишневих ніжність пелюстків,
Сурма походу світанкова,
Неволі стогін, волі спів.
Життя духовного основа»
(М Рильський. «Рідна мова я)
Наша мовна традиція сягає далеких, докняжих часів, а в період держави Київської Русі наше слово сягнуло державного творення: було відкрите не лише для близьких сусідів, а й для найвіддаленіших земель, збагачувалося іншими мовами й збагачувало їх. Його розвитку не могли зашкодити чвари й уособиці, феодальна роздробленість і навіть багатовікове монголо-татарське іго. Гідно подиву, що його не стяла шабля, що його не затоптали в болото кінські копита, що воно не розвіялося у вихорі навальних орд, а залишилося сіллю землі й народу.
Горіли хроніки, храми і святі книги, а слово вийшло з вогню, як заповіт. Гнане, принижене й занапащене, воно ніколи не відчувало себе як у полоні-безвиході. Воно начеб чекало великої пори. І вона прийшла: велика пора формування нації — XVI і XVII ст.
Все прийшло у досі нечуваний і небачений рух — повстала освіта, ширилася наука, збагачувалася культура. Народні братства творили, як на тепер, єдиний національний фронт. Слово пізнало еллінську й римську філософію й поетику, систему Коперника; воно стало демократичним і непоборним, як республіка Запорізька Січ, і прекрасне, як козацьке бароко. Цілком природно, що вияв його сили — національної самосвідомості — збігається з вибухом визвольних змагань за національну й соціальну справедливість і свободу.
Такий безсторонній очевидець, як знаний історик і мандрівник сирієць Павло Алеппський, ще зустрічався з Богданом Хмельницьким, стверджує: освіченість серед «козацького народу» — буденне явище. Він занотував: «Не лише всі козаки, але більшість їх дружин і дочок уміють читати…»
Виникають друкарні, видаються не лише духовні твори, а й навчальні посібники, наукові трактати, суто літературні й публіцистичні твори. Друкарні існують у Києві, Чернігові, Острозі, Заблудові — в другій половині XVII ст. їх налічується 24 по всій Україні. Зазначимо, що у той самий час у Московському царстві — дві друкарні. «Свобода слова була невід’ємним правом людини, як право людини на життя… Українському слову, охрещеному мечем і вогнем у визвольній війні з польським панством, здавалося, не страшні ніякі тернисті шляхи попереду. Якщо Богдан Хмельницький був батьком нації, то її матір’ю була мова.
Друковані на Україні книги проникали через кордон у володіння Московської держави…. Патріарші розпорядження й ухвали соборів інкримінують українським авторам «примрачныя речення», а тому вводяться офіційні посібники з правилами «о произношении россійских букв», і, нарешті, зявляється імператорський указ Петра І 1720 р., де узаконюється: «Внов книг никаких, кроме церковних прежних изданий, не печатать„» Так розпочинається мартиролог української мови: вона стає мовою закріпаченого плебсу — її слово живе у пісні й думі, у фольклорі взагалі… Видатні досягнення народного генія — літописи Самовидця, Величка, твори Сковороди будуть чекати десятиліття, аж поки відкриються очам здивованих нащадків і стануть відомі в найдальших кінцях світу. Україна ж на довгі століття перетвориться в країну безпросвітної неграмотності. Роздертий, розшматований народ конатиме в двох тюрмах народів під скіпетром вінценосних імперій — у цих тюрмах конатиме і його мова» (Борис Харчук. «Слово і народ»).
Однак геніальні твори І. Котляревського, Тараса Шевченка, П. Куліша, Лесі Українки доводять, що українська мова не підвладна русифікації, бо вона є мовою великого і гордого народу. Згадаємо відомі слова Олександра Олеся:
О слово рідне! Орле скутий!
Чужинцям кинуте на сміх!
Співочий грім батьків моїх,
Дітьми безпам’ятно забутий.
О слово рідне! Шум дерев!
Музика зір блакитнооких.
Шовковий спій степів широких,
Дніпра міме ними левій рев.
О слово! Нудь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! Вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним.
Тож звернімося до історії, до тих фактів, які допоможуть повною мірою зрозуміти причину сьогоднішнього становища нашої рідної мови, — мови чарівної, дивовижної, милозвучної. 1720 р. — указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою. 1754 р. — указ Катерини II — заборона викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії. 1769 р. виходить розпорядження синоду, згідно з яким з писаних церковних книг вилучаються українські тексти, забороняються українські букварі. 1775 р. відомий нам як рік ліквідації Запорозької Січі, що була опорою Києво-Могилянської академії. 1811 р. закривають і саму академію. Згадаймо ще раз, що тоді Україна мала 24 друкарні, Росія — 2. 1817 р. виходить постанова про викладання у школах Західної України тільки польською мовою, а 1847 р. маємо судовий процес над Кирило-Мефодіївським братством, який офіційно був процесом «украино-славянистов». Засуджено й репресовано Тараса Шевченка, Миколу Костомарова, Пантелеймона Куліша та багатьох інших. Шевченку, як відомо, заборонено «писать и рисовать».
1863 р. виходить славнозвісний циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва, згідно з яким забороняється випуск українською мовою будь-якої літератури, крім художньої, яку також під різними приводами майже не друкують. І нарешті — відомий усім Емський указ, який накладав вето на ввезення українських книжок з інших земель, посягнувши на українську пісню, театр, який уже існував у Києві, Полтаві, Чернігові, 1884 р. було закрито всі українські театри, а указом Миколи II 1914 р. скасовано українську пресу.
1925 р. відбувся пленум ЦК компартії України, який ухвалив постанову про «українізацію» в Україні. Але, як писав Борис Харчук, «українізацію здійснювало покоління, що здійснювало й соціалістичну революцію. Це було відродження. Воно тривало недовго, завершилося самогубством Миколи Хвильового, Миколи Скрипника і масовим винищенням. Почалася сталінщина. » З приходом до влади Кагановича 1929 р. розпочалося нове гоніння на все українське. Після «відлиги» 60-х років, періоду відродження національної культури^ пов’язаного з появою таких відомих представників української літератури, як Ліна Костенко. Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Іван Драч, Лесь Танюк, Василь Стус та інші, розпочалися брежнєвсько-сусловська денаціоналізація, репресії проти інтелігенції, українських письменників-патріотів.
Сьогодні українська мова — державна, бо господарями держави є ми — українці. І ми повинні зробити все, щоб забезпечити подальший розвиток української мови, яка ще до війни під час паризького опитування була визнана однією з найкрасивіших мов світу. Відомо, що культура переростає в цивілізацію лише за умов її інтенсивного розвитку. А мова — це складова частина національної культури. Згадаємо відомі слова М. Рильського:
Як парость виноградної лози.
Плекайте мову. Пильно й ненастанно.
Політь бур’ян. Чистіша від сльози
Вона хай буде. Вірно і слухняно
Нехай вона щоразу служить вам.
Хоч і живе своїм живим життям.
Як бачимо, поет, який сам блискуче знав українську мову, палко любив її, заповідає нам і майбутнім поколінням цінувати, оберігати цей скарб. Ще один вірш М. Рильського «Рідна мова» є поетичним уславленням рідної мови, в якій відобразилась уся історія народу, все його життя. Мова постає перед нами як жива істота, що має свою душу і серце і котра «свій дух величногідний як житнє зерно берегла». М. Рильський звертається до старшого покоління українців, які мають передати свою любов до рідної мови дітям, онукам, правнукам. Поет мріяв, щоб розквітало слово українське, щоб народжувались нові пісні, щоб квітло письменство. Нескореність української мови поет порівнює з гарячим духом степів часів козацької вольниці.
Чільне місце займає проблема мови в творчості Володимира Сосюри. Так, у вірші «Як не любити рідну мову» поет стверджує думку про те, що кожен українець повинен пам’ятати, що «мова — це душа народу, народ без мови — не народ». У поезії «О мово моя!» В. Сосюра з особливою синівською любов’ю говорить про багатство рідного слова, про його чудодійну силу. Мова — це «душа голосна України»:
Це — матері мова. Я звуки твої
Люблю, наче очі дитини.
О мово вкраїнська! Хто любить ії
Той любить мою Україну.
Серце поета хвилює українське слово, він захоплюється усною народною творчістю і відчуває серцем і душею красу українських народних дум і пісень, цих національних святинь. Звертаючись до молоді у вірші «Юнакові. », В. Сосюра застерігає, що відступництво від своєї мови свідчить про душевну деградацію людини, робить її схожою на пожовклий лист, що його, нікому не потрібного, ганяє по вулицях вітер:
Листку подібний над землею,
Що вітер з дерева зрива.
Хто мову матері своєї.
Як син невдячний, забува!
Поет стверджує, що «без мови рідної, юначе, й народу нашого нема».
Відомий український поет Дмитро Павличко у вірші «Ти зрікся мови рідної»» дорікає земляку-українцю за Його нехтування рідним словом:
Ти зрікся мови рідної, нема
Тепер у тебе роду, ні народу.
Чужинця шани ждатимеш дарма —
В твій слід він кине сміх — погорду!
У сонеті «О рідне слово, хто без тебе я?» поет закликає любити Україну, плекати й оберігати рідне слово, бо то «пісня, сила і відвага, моє вселюдське й мамине ім’я», що у спадок передали нам «батьки і предки невідомі», які відстоювали і боронили цей коштовний скарб протягом віків. Тому кожен з нас несе відповідальність за його збереження.
Про любов монголів до своєї мови йдеться у поезії Д. Павличка «Між горами в долинах — білі юрти». Автор припускає, що навіть якби сам Бог запропонував монголам «півсвіту™ Європу й Азію» за рідну мову, то «вони сказали б: Схаменися, Боже, не треба нам ні Азій, ні Європі» І це абсолютно природно, оскільки мова народу — то найсвятіше його багатство:
То — наше слово, то — щоденне чудо.
То — сонця зір крізь каменя більмо.
То — дух народу — о всесильний Буддо! —
Все в нас бери, лиш мови не дамо!.
Відданості монголів рідному слову, пісні, всьому, що пов’язане з духовними цінностями нації, поет протиставляє своїх земляків (моголів, як їх колись називали):
А ви, освічені моголи,
Нагі внучата княжої землі.
Все віддали — І рідну мову, й школи
За знак манкурта на низькім чолі.
На захист української мови поставали І. Франко, Леся Українка, Борис Грінченко, М. Куліш, О. Олесь. Тож збережімо духовний заповіт наших поетів любити свою землю, любити рідне слово, як зберегли нам наші батьки і діди рідну мову в страшні часи лихоліть. Адже ми хочемо, щоб нас поважали, а для цього, як писав Б. Грінченко, насамперед треба бути українцями «думкою, мовою, ділом»: «Ні! Гляньмо ширше, гляньмо далі поза Пушкіна та поза Лєрмонтова! Почуймо себе членами з усесвітньої людської сім’ї і возьмімо собі все гарне, правдиве, високе і людяне, що виробила за все життя людськість, возьмімо і зробімо його частиною нашої душі; будьмо рідні і Гомерові, і Шекспірові, і Дантові, але попереду над усе зоставаймося самим собою, будьмо вкраїнцями-русинами думкою, мовою, ділом. Тоді і тільки тоді зможемо ми бути справжніми членами в сім’ї цілолюдській, членами з певними правами, а не якимись байстрюками-безбатченками, що не знають свого батька — рідного краю і хиляться то до того, то до іншого. Таких байстрят мабуть можуть жаліти, але не можуть поважати, а ми хочемо, щоб нас поважали!» Пам’ятаймо ж про це.
Источник статьи: http://krapka.at.ua/publ/ridna_mova_zhittja_dukhovnogo_osnova/1-1-0-2722
Поетичний образ України в поезіях Володимира Сосюри
Шкільний твір
«Люблю У країни коханеє небо. «, — написав Володимир Сосюра, втіливши у цих чотирьох словах любов свого життя — любов до України. В небі сила і міць життя, його чистота — ідеал душі людської, символ єдності, гармонії всього прекрасного, що може бути на нашій землі. Від нього українці віками чекали Божого благословення, просили щастя і долі для своєї Вітчизни. Любов до Батьківщини пронизує твори багатьох українських письменників, зокрема вона є провідною у творчості Володимира Сосюри.
Володимир Сосюра все життя виліплював образ ліричного героя з чутливою душею, закоханого в красу рідної землі, в кольори осені та, звичайно ж, неба. Поет творив героя, у серці якого навіки злилися образи коханої та Вітчизни: «В тебе і губи, і брови твої, як у моєї Вкраїни. «, — звертається він до милої у вірші «Білі акації будуть цвісти».
В образі ліричного героя поезій Сосюри неважко впізнати самого автора, бо саме свої почуття втілював поет у враження, думки і почуття героя. Так, створюючи образ «вишневої України», він змальовує все те, «що серцю рідне невимовно»:
Весняний сад, квітки барвисті,
пісні пташині в вишині,
і ти у сяйві і намисті,
подібна сонцю і весні.
Моя кохана Україно,
такою ти в моїх очах.
Завдяки пейзажним малюнкам, вдалим художнім знахідкам, поет легко переходить від зображення інтимних переживань до високих патріотичних почуттів. Тому і відчуває читач у віршах цього видатного майстра художнього слова любов до рідної землі, інтерес до її славетного минулого та вболівання за невідоме майбутнє. Поет усе своє творче життя присвятив рідному народові, розвитку його культури. Він розумів, що мова, народ, земля — це те, без чого нема і не буде нації, держави. Почуття відданості рідній землі у Сосюри особливо ніжне і тривожне.
Своєрідним національним гімном стала поезія В. Сосюри «Любіть Україну». Вона, палка і промениста, сповнена високих патріотичних почуттів, пройшлася по тисячі молодих сердець. У ній поет зображує Україну «у зірках і у вербах», «у квітці, в пташині, в електровогнях», «у хвилях Дніпра», у всьому тому, що робить її такою гарною і неповторною.
Володимир Сосюра зображує Україну в тому вічному й нетлінному, що прийшло до нас крізь віки. Так збережемо те, що надбали наші предки, щоб було що передати нащадкам!
Источник статьи: http://www.ukrlib.com.ua/tvory/printit.php?tid=9203
Нотатки школяра
Мова народу — це нев’янучий і невмирущий цвіт усього його духовного життя, показник свідомості. У мові одухотворено народ і батьківщину, втілено творчу силу духу народного. Тут небо вітчизни, її поле і гори, долини й ліси. І оживає повний думки й почуття голос рідної природи, і летить в рідних мелодіях всією Україною. Однак в глибинах народної мови відбивається не тільки природа рідного краю, а й історія духовного життя народу. Змінюються покоління, але плоди їхньої творчої праці залишаються в мові як спадок нащадкам. Завдяки мові ми отримуємо ґрунтовні знання про історію українського народу, вірування, погляди, дбайливо збережені нашими дідами та прадідами.
Отже, мова є найважливішим, найбагатшим і найміцнішим зв’язком, що поєднує сучасне і минуле, віджилі і майбутні покоління в єдине ціле. Якщо зникає мова — зникає і народ. І навпаки, доки мова народу в його устах, доти живе і народ. Народна мудрість говорить: відберіть у народу все — і він все може повернути, а відберіть мову — і він ніколи вже не створить її. Народ навіть може створити нову батьківщину, але мову ніхто і ніколи більше не створить.
Людина із жахом здригається перед убивством людини, та що ж вона повинна відчувати, зазіхаючи на життя особистості народу. Вивчаючи рідну мову, дитина вчить не лише звуки, а ніби п’є духовне життя з груді рідного слова. Воно пояснює природу краще, ніж досвідчений вчений-природознавець; знайомить з людьми, суспільством, історією народу краще, ніж будь-який історик, воно вводить у світ народних вірувань глибше, ніж будь-який історик, воно вводить у світ вірувань глибше, ніж найвитонченіший естетик. Слово дає людині такі філософські погляди, яких не міг би дати жоден філософ.
Я повністю поділяю думки і тривоги Костянтина Ушинського, який пише про мову як найважливіший, найбагатший і найміцніший зв’язок поколінь. Втрачаючи рідну мову, разом з нею народ втрачає і багатовікові духовні надбання, і спосіб розуміння світу, і скарбницю народної творчості, яка зберігається в піснях і легендах, казках і приказках, думах і переказах. Без мови бідніє душа, вироджується народ, гублячи свої духовні сили. Слова чужої мови, навіть спорідненої і близької,- мертві звуки. Народ, який через свою несвідомість перестає плекати і обороняти рідну мову, стає на шлях самогубства.
Всі ми повинні пам’ятати, що мова — найбільший скарб. І коли з’являється загроза хоч дещицю з нього втратити, усіх повинна проймати тривога за мову, за нашу державу, за наше майбуття. Завжди пам’ятатимемо, що шлях до істини і добра, краси і величі лежить через слово:
Тож станемо перед Богом на коліна,
Схилимо у шані голови свої,
Щоб наша мова, рідна, солов’їна,
Цвіла, як весняні гаї.
Рідну мову діти, як правило, засвоюють від батьків. Однак в історії нашої країни, на жаль, часто трапляються випадки, коли люди тільки у зрілому віці повертаються до рідної мови. На сучасному етапі розвитку України дехто стоїть на позиції двомовності. Це може бути прийнятним лише у змішаних сім’ях. Вчені довели, що вже у третьому поколінні залишається лише одна мова. У світі існують нації, складові частини яких користуються різними мовами. Яскравим прикладом можуть бути швейцарці, які розмовляють німецькою, французькою та італійською мовами. Однак це виняток, який лише підтверджує правило: назва народу і його мови мають один корінь.
Українська мова є мовою українського народу, а значить вона повинна бути рідною для кожного з нас, органічною частиною нашого єства. Воістину справедливі слова В. Сосюри: «Без мови нашої, юначе, й народу нашого нема». Так розпорядилася доля, що багато українців як на Батьківщині, так і за її межами не мали можливості опанувати рідну мову. Щоб уникнути цілковитої денаціоналізації, ці люди в першу чергу мають оволодіти рідною мовою, оскільки саме вона є найголовнішим каналом зв’язку з рідним народом.
Рівень розвитку рідної мови — це показник духовності народу, бо саме у словнику відтворюється світорозуміння та світосприйняття народу. Отже, обов’язок кожного українця — знати і берегти рідну мову. Для людини, яка не розуміє значення рідної мови, вмовкає українська пісня, дума, легенда. Перед нею зачиняє двері мистецтво рідного слова. Людину, яка не є носієм культурно-духовних надбань, вважають чужинцем і відступником. І що б вона не проголошувала, поваги до неї не буде.
Українська мова — душа нашої нації. Вона ясна і повноголоса, нею легко передавати найтонші настрої. І я не можу зрозуміти тих людей, які соромляться говорити по-українські, які зневажливо відносяться до рідної мови. В основному це молоді люди та підлітки, для яких еталоном є усе закордонне. А того не розуміють: Хто горнеться до чужого, Того бог карає; Свої його цураються, В хату не пускають… Рідко звучить українська мова в нашому місті, бо знаходиться воно недалеко від кордону з Росією. І живуть в ньому багато сімей, де батько чи мати — з Росії. Та й студентів з сусідньої держави багато навчається в наших вищих навчальних закладах. Це все теж впливає на мовну ситуацію.
Але я сподіваюся, що настануть часи, коли українці повернуться до своєї мови, коди буде престижно добре нею володіти. Вже зараз необхідно відкривати тільки українські школи, дитячі садочки. У театрах ставити українські п’єси, телепередачі теж вести рідною мовою. Усі свідомі українці повинні об’єднатися і виступити проти забуття свого мовного та історичного коріння.
Источник статьи: http://parta.at.ua/publ/tematichni_shkilni_tvori/na_vilnu_temu/ridne_slovo_mova_narodu/99-1-0-1890