Притча “Все залежить від тебе”.
Колись у древньому Китаї жив дуже розумний, але дуже пихатий мандарин (вельможа). Аж ось країною пройшов поголос, що з’явився найрозумніший мудрець.
Почув це і мандарин. Він розлютився: як якийсь там ченець може бути найрозумнішим у світі? Запросивши мудреця до себе у палац, задумав обдурити його: “Я візьму у руки метелика, сховаю за спиною і запитаю, що в мене в руках – живе чи мертве. Як скаже живе — роздушу метелика, а як – мертве – випущу його…” І ось настав день зустрічі. До зали, де на троні сидів мандарин і тримав за спиною метелика, ввійшов невеличкий худорлявий чоловік. Він привітався і сказав, що готовий відповісти на будь-яке запитання.
Зло посміхаючись мандарин запитав: ”Скажи-но мені, що я тримаю в руках – живе чи
мертве?” Мудрець трохи подумав, усміхнувся і відповів: “Все в твоїх руках!” Збентежений мандарин випустив метелика з рук, і той полетів на волю. Отже, лиш від вас залежить: буде ваше життя цікавим, змістовним чи навпаки.
Заняття 9
“А тепер вчимо інших“
Мета: повторити пройдений на попередніх заняттях матеріал, закріпити вивчене при розборі конкретних ситуацій.
Вступ: ми вивчили правила правильного вибору професії, вивели формулу, а сьогодні постараємося застосувати ці знання в конкретних ситуаціях.
Вправа-розминка.
Мета: зняти напруження.
Хід вправи: ведучий називає певну ознаку, властивість людини, яка характеризує зовнішність, емоційний стан,інтереси, цінності і т.д. Всі кому ця ознака, властивість є притаманною, мають пересісти на інший стілець.
Правила.
Мета: повторити правила роботи групи, сприяти створенню робочого та доброзичливого клімату під час занять.
Хід вправи: тренер пропонує згадати, які правила встановила група під час першого заняття. Кожне правило обговорюється окремо. Враховуються пропозиції учасників, доповнення або зміни наявних правил. Тренер пропонує кожному учаснику пригадати прислів’я чи пісню, які могли б проілюструвати те чи інше правило.
Вправа “Ситуації”
Мета: закріпити знання учасниками правил правильного вибору професії.
Хід вправи: об’єднати учасників у дві групи. Кожна група отримує ситуацію. Завдання групам: прочитати ситуацію, дійти спільної відповіді на питання. Кожна група презентує свою ситуацію, спільне обговорення.
Источник статьи: http://studopedia.ru/15_120453_pritcha-vse-zalezhit-vid-tebe.html
Притча «Все залежить від тебе»
Колись давно в древньому Китаї жив дуже розумний, але дуже пихатий знатний вельможа Мандарин. Весь день його складався з примірок багатого вбрання та розмов із підданими про свій розум. Так минали дні за днями, роки за роками. Аж ось пройшов по всій країні поголос, що неподалік від кордону з’явився мудрець, розумніший за всіх на світі. Дійшла та звістка й до нашого Мандарина. Дуже розлютився він: хто може називати якогось ченця найрозумнішою людиною в світі?!
Запросив вельможа мудреця до себе в палац, вирішивши обдурити його: «Я візьму в руки метелика, сховаю його за спиною й запитаю, що в мене в руках — живе, чи мертве? Якщо чернець скаже, що живе — я роздушу метелика, а якщо скаже мертве — випущу його. ».
І ось настав день зустрічі. В розкішному залі зібралося багато людей, всім хотілося послухати словесний поєдинок найрозумніших людей у світі. Мандарин сидів на високому троні, тримав за спиною метелика й з нетерпінням чекав приходу ченця. Аж ось двері відчинилися, до залу ввійшов невеликий худорлявий чоловік. Він підійшов до Мандарина, привітався й сказав, що готовий відповісти на будь-яке його запитання. І тоді, зло посміхаючись, Мандарин проказав: «Скажи-но мені, що я тримаю в руках — живе, чи мертве?» Мудрець трохи подумав, усміхнувся й відповів: «УСЕ В ТВОЇХ РУКАХ!». Збентежений Мандарин випустив метелика з рук, і той полетів на волю, радісно тріпочучи своїми яскравими крильцями.
Отже, лише від нас залежить, чи буде наша взаємодія з іншими живою, яскравою, плідною, чи навпаки.
ВИСНОВКИ
Таким чином, узагальнивши результати нашої роботи, можемо зробити висновки, що включають наступні моменти.
По-перше: вмотивоване ставлення до вище зазначеного типу діяльності надихало нас на різноманітні дії та вчинки. Весь цей час, не покидало міркування про те, що дитина народжується як чистий аркуш паперу. Минає час і на ньому з’являються рядки – думки і почуття, якості та вчинки, часом й помилки та недоліки. Звісно, доброта і чуйність, егоїзм та байдужість не народжуються самі по собі. Все це виховується. І саме життя поставить ту чи іншу оцінку. Виникало питання: «Як же поводитися з дітьми, як їх виховувати, щоб ця оцінка була відмінною?»
По-друге: враховуючи нинішню ситуацію в Україні, що характеризується соціально-економічною й політичною нестабільністю, поглибленням розшарування населення за рівнем доходів, знеціненням морально-етичних принципів і цінностей у суспільстві, його криміналізацією, бачимо, що в кінцевому результаті, все це різко лягає на морально й фізично несформованих особистостей, ще й важким тягарем, з яким не кожен може впоратись самостійно. І тому, вважаємо, що саме ми покликані допомогти дітям у цьому.
По-третє:зрозуміли, щоспілкуючись з дітьми необхідно переконувати словом — радити, вчити, поправляти, якщо потрібно – пояснювати і доводити. Тому, ми й організовували такі дії, які допомогли б збагнути нове й хоча б на мить забути старе.
По-четверте:усвідомили, щонаші дітки повинні відповідати часу. В них мають поєднуватися духовність, почуття власної гідності, любові. Ми все робили для того, щоб кожна дитина відчула, що головним для нас є їх бажання, прагнення, запити. Звідси і вбачали одним із своїх завдань — допомогу вихованцям у їхньому становищі, підтриманні навіть найменшого просування на шляху у їх розвитку. Дуже важливо було надати їм ключ до самовдосконалення, самопізнання, самовиховання, усвідомлення того, що вони комусь потрібні, про них турбуються… Ми намагалися закласти в дитячі серця поняття «ЛЮДИНИ».
По-п’яте: переконалися, що дітки, що перебувають у закладі інтернатного типу позбавлені ЛЮБОВІ. Нас не раз турбували питання: Що вони відчувають, коли спілкуються з нами? Де прокинеться їхня свідомість? Що прихоплять із собою у далеку дорогу: стіни притулку, ляльки, співчутливу усмішку – нашу чи вихователів? Як прищеплювати їм почуття прекрасного, коли життя для них не таке й радісне? Важко кривити душею, дивлячись в чисті юні дитячі очі, бо й самі молоді і знаємо настільки вважливою є для нас почуття довіри та віри. Але, зрештою, це не змінить відповідальності добросовісно, самовіддано допомогти їм. Тут на допомогу, як лакмусовий папір, до нас приходила наша совість, яка дуже часто вказує, що ми зробили не так.
По-шосте: відома життєва істина: «не вміло посаджене дерево засихає», – нагадує нам дитину. Звідси, ми прагнули у кожного віднайти щось особливе, неповторне і поспішали виховувати найкращі загальнолюдські риси. Народна мудрість мовить: «Сад не дасть врожаю, як добре не подбає садівник», а тому вчасно, систематично, творчо, бережно потрібно дбати про дітей — сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, бо справді, ми твердо віримо, що чужих дітей не буває, що ще живе серед людей іскра співчуття, милосердя і любові до ближнього.
Отже, хоча робота волонтерського загону над проектом триває лише третій місяць, ми переконалися в правильності вибору даного напрямку роботи, а саме: «Добро починається з тебе» «Чужих дітей не буває». Про це свідчать позитивні відгуки дирекції закладу та й самих дітей.
Тому й надалі ми будемо продовжувати нашу роботу в цьому напрямку, оскільки переконані, що це необхідно не лише дітям, але й нам.
Источник статьи: http://infopedia.su/15x1458b.html
Джон Павел «Твоє щастя залежить від тебе»
]]> Купити книгу «Твоє щастя залежить від тебе» в інтернет-магазині «Книги для саморозвитку» ]]>
Павел Джон «Твоє щастя залежить від тебе»: серія «Пізнай себе» / Пер. з англ. О. Фешовець. — Львів: Свічадо, 2008. — 168 с.
Коли Бог створив людину, Він дав їй усе для того, аби вона була щасливою. Щастя — це природний стан людини. І всі ми можемо навчитися того, як досягти цілковитого вдоволення життям, відчуття глибокого внутрішнього миру і безмежної радости.
Але якщо ми будемо думати, що щасливими нас роблять зовнішні речі чи навіть люди, то наші мрії стати щасливими так і залишатимуться нездійсненними. Бо щастя — це внутрішня робота, і залежить воно від нас самих. У цьому переконує автор книги, пропонуючи читачам 10 кроків, для того, аби стати щасливими.
Для широкого кола читачів.
УДК 2-184.85 ББК 86.37-4
Читати книгу Джона Павела «Твоє щастя залежить від тебе» онлайн:
Почну з припущення, яке вам, гадаю, захочеться уважно проаналізувати. Можливо, ви не погодитесь зі мною. У всякому разі, на цих сторінках я висловлюю припущення, що природний стан людини — це бути щасливою. Десь глибоко в душі впевнений, що всі ми створені для щастя. Я вірю в те, що Бог створив нас бути щасливими у цьому світі й довіку в иншому. І тому, як це розумію, звідси логічно випливає: якщо людина постійно нещаслива — то щось із нею негаразд. Чогось їй бракує. Звісно, в цьому може бути не її вина і не її вибір. Однак я наполягатиму, що чогось їй не вистачає. Тож наберіться терпіння і дозвольте мені викласти свої думки на сторінках цієї книжки.
Я вірю в те, що кожному з нас притаманне вперте, вроджене бажання бути щасливим. На жаль, в кожного з нас це бажання инколи буває не задоволеним. Наші мрії про щастя не збуваються. Я впевнений, що ви, як і я, пригадуєте, як зароджувалося ваше сподівання лише для того, аби розпастися у вас на очах. Ми мріяли, наприклад, що тільки-но з’явиться омріяний «велосипед під різдвяною ялинкою», життя стане довіку прекрасним. І ось одного ранку на Різдво блискучий новий велосипед таки з’являється під ялинкою. Ми у захваті. Але за якийсь час фарба з рами пооблущувалася, болотники повтиналися, підшипники почали скрипіти. Мрія поволі, майже безболісно померла. Проте на цей час ми вже віддалися иншій мрії. Одна за одною мрії спалахували метеорами, а потім вмирали. Наші сподівання на тривале щастя загубилися десь по дорозі.
Звісно, сподівання мають стосунок до нашого щастя. Це один із тих життєвих уроків, засвоїти який найважче. Доки ми будемо думати, що щасливими нас роблять зовнішні речі чи навіть люди, наші мрії будуть приречені на вмирання. А правдива формула є такою: Щ = ВР. Щастя — це внутрішня робота.
Більшість із нас — безнадійні романтики. І сумно те, що романтична надія вмирає нелегко. Ми не перестаємо плекати наші нереальні мрії. Ми славимо реальність з кольоровими очікуваннями. Ми будуємо повітряні замки. Ми не перестаємо думати, що щастя — це замок із кодом. Тільки-но ми вгадаємо комбінацію — усе здійсниться само собою. Але нас завжди буде охоплювати розчарування, доки очікуватимемо, що щастя нам принесуть речі чи инші люди.
Кілька років тому адвокат у справах розлучень висловив думку, що більшість розлучень є наслідком романтизованих сподівань.
Джек думає, що шлюб із Джил буде вершиною блаженства. Він називає її «ангелом» і «золотком». У ній є все, тцо йому потрібно. Він співає для неї романтичні пісні про кохання. А згодом, коли від весільних дзвонів залишається лише відлуння, приходить реальність: поганий настрій, зайва вага, пригорілий обід, жмутки волосся, неприємний запах з рота і спітніле тіло. Він мовчки запитує себе, як взагалі у таке втрапив. Він думає, що вона його обдурила. Він поставив своє щастя на «ангельське личко» і безперечно програв.
З иншого боку, до одруження серце Джил прискорено билося при згадці про Джека. Одружитися з ним — це потрапити на сьоме небо. «Джекі, я і дитя — разом нам буде як у небі. » А тоді з’являється сигаретний попіл, Джекова прив’язаність до трансляції спортивних подій, дрібна, але неприємна неуважність. Одяг ніколи не лежить на своєму місці. Її лицар у сяючих обладунках перетворився на «трутня». Ковпачок від зубної пасти десь пропав. Дверна ручка, яку він обіцяв полагодити, і далі відпадає. Джил часто плаче і починає шукати у телефонних довідниках «сімейних радників». Джек галантно «заніс її у захід сонця». Відтоді тривають лише сутінки.
П’ятдесят відсотків усіх шлюбів закінчуються розлученнями. Шістдесят п’ять відсотків повторних шлюбів мають такий самий кінець. Коли ми сподіваємося, що хтось чи щось зробить нас іцасливими, завжди настає розчарування. Такі сподівання — це парад, який завжди потрапить під зливу. Сподівання завжди видаються захопливими, але їх неодмінно поглинає темрява і розчарування ночі. Ми помиляємося, коли починаємо сподіватися, що инші речі та инші люди візьмуть на себе відповідальність за наше щастя. Якось я бачив карикатуру: велетенська жінка, що стояла над своїм невеличким чоловіком, який сидів у кріслі, вимагаючи: «Ощаслив мене!». Це була карикатура. Призначення її було розсмішити. Вона викривляла реальність, тому й смішила. Ніхто не може зробити нас по-справжньому щасливими чи по-справжньому нещасливими.
Я припускаю, що всі ми здатні виробити «звичку щастя». Але філософ Торо якось сказав, що більшість із нас «живуть у тихому відчаї». Торо вважав, що ми відмовилися від надії на правдиве і тривале щастя. Сучасні свідчення є підтвердженням цього. Здається, Торо мав рацію. Зростає кількість розлучень, шириться знущання з дітей і дружин, збільшується залежність від алкоголю та инших наркотиків. Раптом зросла кількість випадків підліткової вагітности. Банди заполонили наші вулиці. Поліція патрулює коридори наших шкіл. Тюрми переповнені. Хмари міжнародної війни постійно згущуються. Багато хто вважає, що усім цим можна пояснити нещасливість людей.
Навіть повітря, яке ми вдихаємо, визнали забрудненим. Дощ, який зрошує наші врожаї, є «кислотним дощем». їжа, яку ми споживаємо, нібито містить у собі багато ракотвор- них елементів. Лютує СНІД, який, передбачають, забере мільйони життів. Кажуть, що ніхто не здатен все це усвідомити, не ризикуючи впасти в депресію. Иншими словами, якщо вам не погано, ви, вочевидь, ні на що не звертаєте уваги. Або, як сказав Волтер Кронкайт: «Якщо ви думаєте, що у світі все відбувається як годиться, краще полагодіть свій телевізор».
Не дивно, що Всесвітня організація охорони здоров’я виокремила депресію як найпоширенішу у світі хворобу. Третина усіх американців щодня прокидається в депресії. Експерти відзначають, що лише 10-15 відсотків американців вважають себе по-справжньому щасливими. Найвищий рівень самогубств серед осіб з вищою освітою — у психіятрів. Очевидно, що навіть психіятрія не дає правильної комбінації цифр, яка б відкрила двері до таємниці щастя. Звідси стільки цинізму щодо щастя. Оскільки більшість з нас не досягла успіхів у його пошуках, багато хто опускає руки. Отож, візьми пігулку, увійди в хімічний туман, їж, пий і спробуй мати вигляд веселої людини. «Життя — це боротьба, — сказав хтось, — по якій ти помреш». Для багатьох людей обіцянка і можливість справжнього щастя — лише жорстокий обман. Це як та морквина, що метляється перед віслюком, аби примусити його бігги швидше.
Попри все розчарування, пережите нами щодо зовнішнього світу, ми, здається, ніколи не зазираємо всередину за тим, що шукаємо. Мабуть, Даг Гаммарскйолд мав рацію, коли казав, що нам добре вдається досліджувати зовнішній простір, але дуже погано — простір внутрішній. Можливо, збиває з пантелику припливна хвиля реклами, що накриває нас з головою. Нас переконують, іцо ми будемо щасливі, якщо придбаємо і користуватимемось певними виробами. Ми будемо гарно виглядати, гарно говорити, гарно пахнути. Ми будемо їхати дорогою життя у захопливому, шаленому темпі. Реклама намагається переконати нас, що щастя — це просто примноження задоволень.
Отак ми ввійшли в борги, споживши всі товари, що приносять щастя. Проте ми і далі «живемо у тихому відчаї». Нам не вдалося купити за готівку промоційні обіцянки щастя. Була така історія про молоду жінку, яка продавала парфуми. За її спиною висів великий плакат: «Гарантуємо, що з цими парфумами ви знайдете собі чоловіка». Літня незаміжня пані підійшла до прилавка і обережно запитала продавщицю: «Чи дійсно ви гарантуєте, що з ними я знайду собі чоловіка?» Кажуть, продавщиця відповіла: «Якби дійсно гарантували, невже ви думаєте, що я продавала б тут ці парфуми вісім годин на день?»
Може, правда просто в тому, що наші очі більші за нашу травну систему? А може, це приклад нереалістичних сподівань? По-перше, я не гадаю, що все так просто. На мою думку, ми шукаємо щастя не там, де треба. Ми покладаємо наші надії на щастя на инших людей і речі. Але вони не можуть нам його забезпечити. Як нагадування про це у ванній кімнаті над умивальником я почепив такий вислів: «ТИ ДИВИШСЯ В ОБЛИЧЧЯ ЛЮДИНІ, ЯКА ВІДПОВІДАЛЬНА ЗА ТВОЄ ЩАСТЯ». З кожним днем я щораз більше у це вірю.
Одна з причин, чому багато хто з нас хибно визначає джерела щастя, — у наших так званих батьківських касетах. Це ідеї тих, хто мав на нас вплив від самого народження, особливо в дитинстві. Ми приходимо в цей світ у пошуках відповідей. І відповіді, отримані рано в житті, залишилися в нашій пам’яті. Упродовж дня, і навіть коли ми спимо, ці батьківські касети прокручуються всередині нас.
Наше серце постійно ставить нам таке запитання: «Що мене ощасливить?» Більшість відповідей, які ми отримали дітьми, були не сказані нам, а показані на прикладі. Ми вчимося з того, що бачимо, а не з того, що чуємо. Можливо, ми бачили, як тривожаться наші батьки, тож ми навчилися тривожитись. Можливо, ми чули, як вони сваряться через гроші, тож ми зробили висновок, що гроші важливі для щастя. Можливо, ми зауважували в їхніх словах, мові тіла і виразі обличчя залежність від инших. Тому ми зробили
Висновок, що наше щастя залежить від инших. Можливо, ми чули звинувачення: «Ти мене дратуєш». І зробили висновок, що нас инші також можуть дратувати, що від них залежить наше щастя чи нещасливість, роздратування чи радість, відчуття безпеки чи страх. Або ж ми підхопили затерту приказку: «Було б здоров’я — все инше додасться». Був час, коли я вважав себе незалежним мислителем. Але що старшим стаю, то краще розумію, що батьківські касети є великою часткою мене і мого життя. Я повинен постійно їх переглядати і змінювати.
Порівнювання є однією з найбільш вкорінених звичок. Відколи нас вивели на люди, відтоді й порівнюють з іншими. «Він подібний на батька». «Вона подібна на маму». Що зазвичай порівнюють:
Звісно, завжди будуть інші, які мають кращий вигляд, розумніші, ліпше поводяться і досягли більше, ніж ми. Наші батьки і вчителі, мабуть, ставили їх нам за взірець. «Чому ти не можеш бути таким, як . », «Чому ти не вмієш так, як твій брат?», «Якщо ти зачісуватимеш волосся на чоло, ніхто не побачить, яке воно в тебе високе. Так ти пристойніше виглядатимеш». І так більшість із нас навчилися порівнювати себе з іншими. Психологи погоджуються: порівнювання є смертю для справжнього задоволення самим собою.
Пастка змагання дещо інша. І в школі, і поза школою більшість із нас протиставляють іншим. І звісно, інших протиставляють нам. Ми змагаємося за оцінки, за спортивні відзнаки, за популярність, за приналежність до «групи». На жаль, такі змагання залишили на багатьох із нас шрами на все життя. Усе ж багато хто продовжує змагатися. Далі в житті змінюється лише символіка суспільної позиції. У нас все ще тече слина при вигляді й звуках розкоші. Нас постійно «душить жаба»: «О, якби я виглядав ось так. »,
«Якби мені прийшло на думку сказати усі ті розумні слова. », «Якби я мав такий будинок. », «Якби я заробляв стільки грошей. ». Але ми навіть не наближаємося до всього цього. У змаганні всі програють.
Моє життя зводило мене з різними людьми. Багато хто розповідав мені про свої особисті проблеми і успіхи. За всі ті роки спілкування з людьми я відклав у пам’яті свідчення про істинні шляхи до щастя. Окрім цього професійного зацікавлення існує ще мій власний пошук щастя. Я добре пам’ятаю свої успіхи і невдачі. Є певні тупики, що виглядають привабливо, однак нікуди не ведуть. Є гори, на які треба сходити крок за кроком. Є пастки, в які ми можемо легко потрапити.
Переглядаючи всі ці спогади, я переконуюся, що щастя досяжне для кожного. Єдина проблема полягає в тому, що коли ми пробуємо до нього дотягнутися, то насправді робимо щось не те. Щастя є і завжди було внутрішньою роботою.
Напрошується ще один важливий висновок: щастя є також побічним продуктом. Воно є результатом «чогось іншого». Як і невловимий метелик, щастя неможливо наздогнати. Усі зусилля знайти щастя приречені. Майже все інше можна шукати і знаходити безпосередньо: їжу, притулок, знання. Тільки не щастя. Щастя здобувають через роблення «чогось іншого».
Отож, що таке це «щось інше»? Після тривалих роздумів над своїм власним досвідом я дійшов висновку, що це «щось інше» можна звести до десятьох життєвих завдань чи практик. Впевнений, що не всі зі мною погодяться, і дехто захоче змінити список з десяти пунктів («чогось іншого»), які запропонував я. Ви вільні так робити. Але я переконаний, що оті десять речей є необхідні, аби стати по-справжньому щасливою людиною. Роз’яснення цих завдань і буде змістом книжки, яка є моїм для вас подарунком з любов’ю. Я маю надію, що ви візьмете цю книжку у свої добрі руки і прочитаєте її з відкритим серцем.
Шляхи до людського щастя є завданням усього життя. То не є прості речі, які можна зробити раз і назавжди. Тут не можна просто вкласти певну кількість монет у автомат, що видає щастя, і ось нате — вискакує цукерка щастя! Це нагадує продаж дірки від бублика. Життя — це процес, поступовий процес зростання. Ми можемо виконувати наші життєві завдання лише поступово. Дорога до щастя — то міст, який треба перейти, а не ріг вулиці, за який треба звернути.
Оскільки щастя є побічним продуктом, то що більше ми виконаємо з десяти запропонованих завдань, то глибше осягнемо відчуття особистого спокою і задоволення. Що частіше ми заглядатимемо всередину нас самих, а не задивлятимемось на інших людей чи речі, сподіваючись на щастя, то більше відчуватимемо сенс і мету нашого життя. Пам’ятайте, тут не йдеться про все або про нічого, а радше про щораз більше і більше. Жити — означає рости, а ріст завжди поступовий.
Латинське слово Ьеаіив означає «щасливий». Веаіііийо, «благословення», є одночасно викликом і досягненням — обіцяє принести (опосередковано) справжнє щастя людині, яка приймає виклик і поступово його осягатиме.
Ось мої «благословення».
НАМ СЛІД ПРИЙМАТИ
СЕБЕ ТАКИМИ, ЯКИМИ МИ Є
Ми маємо схильність чіплятися за речі, зокрема і за ідеї. Ми неохоче розлучаємося з уявленням про себе самих. Однак відмова від деяких старих поглядів є суттєвою для зростання. Я маю навчитися відкидати статичний образ того, ким, на мою думку, я є. Якщо хочу зростати, мушу звільнитися від минулого. Мушу усвідомити, що я такий один-єдиний, людина в процесі, яка постійно навчається, змінюється, зростає. Єдина важлива реальність — це ким я є зараз. Я не той, ким був раніше. І ще не той, ким буду. А найголовніше, я маю знати: я є тим, ким повинен бути, і маю все необхідне для того, аби робити те, що маю робити зі своїм життям.
Перше і найголовніше: прийняття себе означає радісне задоволення від того, що ми є тими, ким є. Примирення з тим, що ми саме такі, — це прийняття типу «якось воно буде». Таке прийняття може розхолоджувати. Якщо я хочу бути щасливою людиною, то маю навчитися бути задоволеним тим, ким я є. Але справа ця не з простих. У всіх нас є «несвідомий» рівень нашої свідомости. Це сховок або могила для тих речей, які ми не хочемо бачити чи з якими не можемо жити. Неприємна істина в тому, що ми ховаємо ці «більма на очах» не мертвими,
а живими. Вони продовжують впливати на нас. Але ми не знаємо про них і про їхній тривалий вплив на всі наші думки, слова і дії.
Отож, завдання не просте. Поставте собі такі запитання: Чи я дійсно приймаю себе? Чи подобається мені бути тим, ким я є? Чи знаходжу я сенс і задоволення в тому, що я саме такий? Відповідям, що спадають на думку легко і швидко, не можна повністю довіряти. Однак існують надійні ознаки, або симптоми, істини. Ці ознаки прийняття себе проявлятимуться у моєму щоденному житті. Зараз я назву десять ознак, які, на мою думку, притаманні тим, що з радістю приймають себе такими, якими вони є.
- Люди, які приймають себе, — щасливі. Дивовижно, що першою ознакою правдивого самоприйняття є саме щастя. Скидається на зачароване коло, правда? Однак люди, яким дійсно подобається бути тим, ким вони є, завжди в гарному товаристві. Вони є з особою, яку люблять, усі двадцять чотири години на добу. Гарний день чи поганий, ця знайома, радісна особа завжди поруч. Мало що може їх засмутити. Якщо інші ставляться до них критично чи неприхильно, ті, хто справді люблять себе, будуть переконані, що сталося якесь непорозуміння. А якщо ні, то вони зроблять припущення, що неприхильна до них особа має особисті проблеми. Вони будуть співчувати тій особі, а не сердитися на неї.
- Люди, які приймають себе, легко зав’язують контакти. Що більше ми приймаємо себе такими, якими є, то більше схильні вважати, що сподобаємося іншим. Отож, сподіваючись на їхню прихильність, ми захочемо бути з ними. Ми впевнено увійдемо до кімнати, де багато незнайомих людей, і самі з усіма перезнайомимось. Ми будемо думати про себе як про подарунки, які робимо, розкриваючись до інших; і про інших — як про подарунки, які маємо отримувати обережно і з вдячністю. Однак, якщо ми дійсно любимо себе, ми також будемо втішатися моментами самотности. Правду кажуть, що для тих, хто по-справжньому любить себе, побути самому є мирним часом наодинці. Для тих, хто не приймає себе, самотність є болісною. Вони перебувають у пустці і тому шукають, чим би себе зайняти, — газетою, філіжанкою кави, голосним радіо.
- Люди, які приймають себе, завжди відкриті до любови й компліментів. Якщо я по-справжньому приймаю себе і задоволений собою, то розумію, що інші також мене любитимуть. Я зможу приймати любов від інших галантно і з вдячністю. Я не буду змушений боротися з невисловленим жалем: «Якби ви по-справжньому знали мене, то не полюбили б». Також зможу приймати прихильні зауваження і компліменти. Буду почуватися комфортно, почувши такі слова. Я не буду змушений постійно відшукувати приховані мотиви тих, хто каже мені приємне: «Ну гаразд, а який твій інтерес?», «Чого ти хочеш?» І не буду змушений сумно зітхати про себе: «Ох, ти просто жартуєш».
- Люди, які приймають себе, спроможні виявляти своє справжнє я. До тієї міри, до якої я по-справжньому і з радістю приймаю себе таким, яким я є, мені буде притаманна автентичність, яка з’являється лише при справжньому самоприйнятті. Іншими словами, щоб стати самим собою, насамперед потрібно прийняти себе. Тоді я буду справжнім. Коли мене щось вразить, я зможу голосно скрикнути: «Ой!». Коли я закохаюся і захоплюся кимось, я чесно і відкрито зможу розкрити цій людині свою любов і захоплення. Мене не буде мучити імовірність того, що мене неправильно зрозуміють. Я не буду перейматися — взаємні мої почуття чи ні. Одне слово, я буду вільний бути собою.
Ця автентичність означає, що мені не доведеться носити зі собою, мов якусь торбу чи життєвий багаж, набір масок, Я просто не повинен грати роль перед вами, а маю бути самим собою. Маєте те, що бачите. Це я, один-єдиний, оригінальний витвір Бога. Ніде немає моєї копії. Більшість із нас носили маски чи грали роль так довго, що вже не знають, де та роль закінчується і де починається справжнє я. Але ми інстинктивно відчуваємо правдивість. Усвідомлення того, що ми є самими собою, приносить полегшення.
- Люди, які приймають себе, люблять себе такими, якими є в цей момент. Мене вчорашнього вже не існує. Я завтрашній — невідомий. Звільнитися від свого минулого і не жити сподіваннями майбутнього — зовсім не просто. Але єдиний спосіб по-справжньому себе прийняти — є зосередитися на тому, ким я є в цей момент.
Ким я був і які помилки зробив, насправді не має значення. Важливо лише те, ким я є саме зараз. Також прийняття себе теперішнім не містить у собі сподівання себе таким, яким я стану. Якщо я полюблю себе чи дозволю іншим любити мене таким, яким би я лише міг бути, любов ця не матиме сенсу. Вона не є безумовною любов’ю, що суттєво для справжньої любови. Вона лише говорить: «Я любитиму тебе, якщо ти станеш. » Як сказав колись добрий старий Чарлі Браун: «Найбільше страждання у житті — мати великий потенціял».
- Люди, які приймають себе, можуть сміятися над собою часто і легко. Надто серйозне ставлення до себе — майже беззаперечна ознака невпевнености. Стара китайська мудрість говорить: «Благословенні ті, що вміють сміятися над собою. Вони завжди зможуть розважитися». Уміння визнавати і сміятися над власною вразливістю і глупотою вимагає внутрішньої впевнености, яка народжується лише з самоприйняття. Тільки коли я знаю, що за своєю суттю я добрий, я можу визнати і свої обмеження. Я можу сміятися навіть тоді, коли недоліки випливають на поверхню і їх помічають інші. «Я ніколи не обіцяв тобі зірки з неба, чи не так? »
- Люди, які приймають себе, вміють розпізнавати і задовольняти свої власні потреби. Вони насамперед
добре усвідомлюють свої власні потреби — фізичні, емоційні, інтелектуальні, соціальні та духовні. І, по-друге, тут справджується приповідка, що доброчинність починається вдома. Якщо я не люблю себе, я, звісно ж, не можу любити інших. Намагання ігнорувати свої власні потреби — самовбивча практика. Я повинен любити свого сусіда, як себе самого. Однак очевидним є те, що якщо я по-справжньому і щиро люблю себе самого, то зможу любити свого сусіда, спонтанно і природно. Люди, які приймають себе, прагнуть жити збалансованим життям, в якому їхні потреби будуть задоволені. Зазвичай вони достатньо відпочивають, розслабляються, займаються спортом і добре харчуються. Вони утримуються від усіх надмірних і деструктивних звичок на кшталт переїдання, куріння, пияцтва і вживання наркотиків. Також вони вміють зрівноважити власні потреби з потребами, бажаннями і вимогами інших. Вони уважні до потреб інших, котрим вони часто можуть допомогти зі співчуттям. Однак вони також можуть відмовити іншим, без затяжного відчуття жалю чи вини. Вони знають свої власні обмеження і потреби.
- Люди, які приймають себе, самі визначають власне життя. Вони прислухаються до себе, а не до інших людей. Якщо я по-справжньому і радісно приймаю себе, то зроблю те, що вважаю за потрібне і доречне, а не те, що думають чи кажуть інші люди. Ті, хто приймають самих себе, мають своє бачення ситуації. Якщо необхідно, вони не побояться плисти проти течії. Як сказав Фріц Перлз: «Я не прийшов у цей світ, щоби виправдовувати ваші сподівання. А ви не прийшли, аби виправдовувати мої».
- Люди, які приймають себе, живуть у реальному світі. Такого типу контакт з реальністю іноді легко пояснити, описуючи протилежне. Він унеможливлює марення чи уявляння себе в іншому житті іншою особою. Я такий, який є, а інші — такі, якими є вони. Я не шкодую, що ми не є іншими. Я отримую задоволення і активно живу тим життям, яке маю. Я не мандрую подумки туди, де міг би бути.
- Люди, які приймають себе, — наполегливі. Останньою ознакою самоприйняття є те, що називають наполегливістю. Як людина, яка приймає себе, я наполягаю на своєму праві бути сприйнятим серйозно, на праві мати власну думку і робити власний вибір. Я вступаю у всі стосунки лише як рівний. Я не буду безпорадним хлопчиком, якого можна відлупцювати, чи жалісливим рятівником безпомічних. Я також наполягатиму на своєму праві на помилку. Багато з нас уникають правдивої наполегливости тільки тому, що ми можемо помилятися. Ми замовчуємо наші думки, відмовляємося озвучити наші бажання. Радісне самоприйняття вимагає від нас впевненосте — поважати і виражати себе відкрито і чесно.
Інстинктивно більшість із нас ніяковіють, коли чують про любов до самих себе. Ми по-справжньому боїмося егоцентризму. Я не знаю, чи ми все ще говоримо про «смертні гріхи», але на початку старого списку була гординя. Дивовижним є те, що цей егоцентризм, або нарцисизм, насправді походить від ненависте до себе, а не від любови. Егоцентрична особа відчуває порожнечу в собі й намагається заповнити цю болісну пустку хвальбою, змаганням, тріюмфом над іншими і т. ин. В особи, яка себе любить, громадянська війна за самоприйняття закінчилася. Гвинтівки мовчать. Темрява розвіялася. Біль, що привертав до себе всю увагу, втишився. Нарешті запанував спокій. З’явилася нова свобода вийти з себе до інших. Лише ті, хто по-справжньому і радісно приймають себе, можуть осягнути самозабуття в любові і в турботі про інших.
Саме в цьому контексті Карл Юнґ, видатний психіятр, сказав: «Нам усім відомо, що говорив Ісус про ставлення до найменших наших братів і сестер. Але що було б, якби ми довідалися, що найменший, найбільш потребуючий з усіх братів і сестер — це я?» Дуже часто добрі й порядні люди переконані, що буги невдоволеними собою є нормальним станом. Те, що вони вважають за «ангела світла», насправді є спокусою. «Я сподівався бути кращим, аніж є» — така думка знеохочує. Вона не дозволяє нам втілити ту любов, яку Бог має для кожного з нас. Невдоволення собою може здаватися покірним і об’єктивним, а насправді воно руйнує можливість бути любленим і ставить під сумнів будь-яку ствердну оцінку, зроблену щодо мене і моїх досягнень. Невдоволення собою мовчки вкраде в мене щастя, для якого я був створений.
Мені видається, що гординя і правдива смиренність починаються однаково: через усвідомлення і втішання власного доброчесністю і обдарованістю. А далі шляхи чесноти й пороку розходяться. Гординя заявляє, що доброчесність і обдарованість є особистим досягненням. Вона прислухається до аплодисментів, принюхується до фіміяму. Без визнання і винагороди гординя самотня. Смиренність знає, що «все, що в мене є, мені було дано». Смиренність вдячна, не жадібна.
Хтось мудро сказав, що перш ніж шукати адекватне рішення, треба чітко визначити проблему. Отож, ми запитуємо: «Чому багатьом із нас важко прийняти себе такими, якими ми є?» На мою думку, тому, що всі ми маємо комплекси меншовартости. Ті, хто їх нібито не мають, насправді лише вдають це.
Ми прийшли в цей світ з запитаннями, на які не маємо відповідей. І найочевидніше наше запитання: «Хто я такий?» Від народження до п’ятирічного віку ми, припустімо, отримували в середньому 431 негативне послання щодня: «Іди звідси», «Ні, ти ще малий», «Віддай це мені! Ти поранишся», «Ох, ти знову все порозкидав», «Не шуми, будь ласка. У мене був важкий день». Один мій друг присягається, що до восьми років він був переконаний, що його звати «Фреді Ні-Ні». Не дивно, що у нас залишається це перше враження нашої неадекватности.
Правда також у тім, що перепони до самоприйняття в кожного з нас різні, як і наша особиста історія. Причини і підстави, чому я не можу сповна насолодитися тим, що я саме такий, відрізняються від причин і підстав того, чому ви не можете втішатися собою. Тому, аби визначити проблему чіткіше, почнімо з п’ятьох загальних категорій. Що з поданого нижче вам найважче прийняти у собі? Що найлегше? Читаючи далі, зазначте подумки, як би ви уклали список для себе особисто. Розмістіть категорії від найсерйознішої перепони для самоприйняття до найменш серйозної:
- моє тіло
- мій розум
- мої помилки
- мої почуття або емоції
- моя особистість.
Чи приймаю я своє тіло?
Фізичний вигляд, мабуть, є першою і найчастішою ознакою, за якою оцінюють і порівнюють. Як наслідок, для багатьох із нас він став найсерйознішою перепоною для самоприйняття. Чимало клінічних психологів переконані, що фізичний вигляд є найважливішим фактором у самооцінці більшости людей. Ми хотіли б змінити принаймні одну фізичну рису. Хотіли б бути вищими або нижчими, мати густіше волосся чи менший ніс. Якось мені потрапив до рук тест для визначення самооцінки. Спочатку треба було стати перед дзеркалом на повен зріст. Далі були інструкції: «Тепер поверніться перед дзеркалом, критичним оком оцінюючи своє тіло. Тоді гляньте на себе в дзеркало і запитайте: «Чи подобаюсь я собі таким, яким я є, фізично?»» Інколи справді хороші люди не є дуже гарно складені. І тому я маю себе запитати: «Яким чином моя «упаковка» впливає на моє самоприйняття?» Лише чесна відповідь є добрим початком.
Більшість пластичних хірургів стверджує, що коли в пацієнтів виправляється фізичне відхилення, настає майже миттєва психологічна зміна. Людина, яка має гарніший вигляд, легше іде на контакт, стає приязнішою і впевненішою. Ортопед якось сказав мені, що він пропонує своїм пацієнткам старшого віку користуватися косметикою і укладати волосся. Подібні, відповідні поради лікар дає і чоловікам. Він усміхнувся і додав: «Дивовижно, як покращений вигляд моїх пацієнтів піднімає їх у власних очах і додає їм упевненосте».
Інший бік нашого фізичного самоприйняття стосується нашого здоров’я. Часто сильні люди не наділені здоровим тілом. Через генетичні чи іинші причини багато хто з нас має певні проблеми — хворі легені чи очі, нездорові товсту кишку чи шлунок, проблемну шкіру, епілепсію чи діябет. Ми маємо без страху запитати себе, як ці фізичні недоліки впливають на наше самоприйняття. Знову ж таки, єдино правильною точкою відліку є абсолютна чесність. Лише правда може звільнити нас.
Чи приймаю я свій розум?
Майже в усіх ситуаціях у школі чи на роботі певний наголос робиться на інтелекті. У стосунках між партнерами часто має місце інтелектуальне змагання. Багато хто з нас має болісні спогади про те, як нас присоромлювали чи висміювали в класі або в іншому товаристві.
Інші дивилися на нас мало не жалісливо чи сміялися над висловленою думкою, запитанням або поведінкою.
Отож, ми маємо запитати себе, чи почуваємося ми комфортно з інтелектом, яким наділені? Чи схильний я порівнювати себе з ішпими за цими ознаками? Чи відчуваю я загрозу від тих, хто кмітливіший чи інформованіший за мене? Моя самооцінка і, як наслідок, моє щастя можуть серйозно залежати від цих запитань і моїх на них відповідей.
Чи я приймаю свої помилки?
Людська природа є слабка. Тому на олівцях є гумки для стирання. Усі ми робимо помилки. Бог обдарував тварин і птахів несхибними інстинктами. Ми ж, людські істоти, маємо навчатися більшости речей методом проб і помилок. Один мудрець якось сказав: «Намагайтеся вчитися на помилках инших. Вам життя не вистачить зробити їх усіх самим». Для більшости з нас зрозуміло, що якщо ми не припустилися жодної помилки, то, мабуть, не зробили жодних відкриттів. Очевидно, що єдиною справжньою помилкою є та, яка нічого нас не навчила. Помилки — це процес навчання. Отож, приєднуйтесь до товариства!
Як і більшість чеснот, дух порозуміння і толерантнос- ти починається вдома. Якимось чином усі ми маємо прийти до моменту особистого розпачу, перш ніж як станемо спроможними на доброзичливе розуміння. Ми маємо опуститися на дно і знову почати підніматися.
Отож, я маю запитати себе: «Де я є? Чи перестав я відтворювати своє «порубцьоване помилками» минуле? Чи звільнився від відчуття сорому за свої невдачі і жалі? Чи можу я чесно і спокійно сказати: «Це особа, якою я був колись, моє старе я. Тепер я не такий. Я инший»?» Більшість з нас не усвідомлює, що ми зробили висновки з наших помилок минулого і переросли нашу незрілість.
Чи усвідомлюю, що моє старе я навчило багатьох речей моє нове я?
Пасткою тут може стати ототожнення себе з темною стороною і помилками свого минулого. Я бачу себе таким, яким був колись. Це нагадує особу, яка була товстою в дитинстві, але стала стрункою, коли виросла. Постає важливе запитання: «Я себе бачу «товстим» чи «струнким»?» Очевидно, що зростання вимагає зміни, а зміна означає «звільнитися». Наскільки це для вас складно чи просто? Пам’ятайте, що ми маємо починати з абсолютної чесности, бо инакше до правди ми ніколи не дійдемо. А без правди немає росту, немає радости.
Зміни настрою відомі нам усім. В один момент у нас гарний настрій, а через мить — поганий. Але деяких почуттів ми не допускаємо через нашу запрограмованість у дитячі роки. Наприклад, мені завжди було важко визнати свій страх, тому що мій батько наполягав, що «мужчина нічого і нікого не боїться». Хтось вважає за необхідне заглушити в собі заздрість чи відчуття задоволення. Хтось колись навчив нас, що ці емоції просто неприпустимі. Одна емоція, яку засуджують мало не всі, — це жаль до “себе. Ми або чули, або самі виголошували звинувачення: «Ох, ти жалієш тільки самого себе».
Скидається на те, що ми керуємо своїми емоціями, роздумуючи про них. І тому ми маємо себе запитати: «Чи діють в мені емоції, яким я дозволяю стати перешкодою для радісного самоприйняття? Чи можу я відчувати страх, біль, роздратування, неприязнь, задоволення чи жаль до себе без того, аби вдаватися до самокритики і самозневаги? Чи є якісь почуття, які я хочу приховати, сподіваючись, що вони просто минуться?»
Чи приймаю я свою особистість?
Не вдаючись до подробиць, я вважаю правильним припущення, що існують різні типи характерів. Частково вони зумовлена генами, а частково є наслідком раннього програмування. Звісно, серед характерів кожного типу є «здорові» і «нездорові» особистості. І завжди є простір для росту. Однак базовий тип вкорінений в нас досить міцно. Одні з нас є екстравертами, инші — інтровертами. Одні — вроджені лідери, а инші — слухняні виконавці. Одні — спокійні, инші — балакучі. Одні — смішні, инші навіть жарту добре не прочитають. Одні — товстошкірі, инші — вразливі. Але кожен з нас є унікальним, відмінним від усіх инших. Вирізняють нас наші таланти. Визначають нас наші недоліки. Попри все те, що я знаю про свій характер, чи радий я бути самим собою? Мій тип особистости здається мені привабливим чи відразливим?
Для кращого розуміння своєї особистости помічним може стати список із п’яти рис, які найкраще мене характеризують. Наприклад: спокійний, щирий, дипломатичний, смішний, балакучий, емоційний, допитливий, сумний, радісний, стурбований і так далі. Можна попросити близького, але дуже чесного друга скласти подібний список якостей, які найкраще мене описують, які відображають мою особистість. Порівняння двох списків має стати для мене точкою відліку. Моя особистість — це я в дії. Чи мені подобається те, що я бачу, чи я незадоволений собою? Хотів би я радикально змінити свою особистість чи я задоволений тим, що я саме такий? Чи вибрав би я когось такого, як я, близьким другом?
Програмування і самоприйняття
Хтось колись жартома зауважив, що найрозумніше, що може зробити дитина, — це мудро вибрати собі батьків. Найглибші коріння нашого радісного самоприйнят- тя — в ранньому дитинстві. Ми, люди, инколи діємо, як комп’ютери. Усе, що ми коли-небудь бачили, чули чи пережили, назавжди зберігається в нашій пам’яті. Мозок людини важить лихпе приблизно півтора кілограма. Але неврологи припускають, що якби сконструювати такий комп’ютер, який міг би зберегти стільки ж інформації, як людський мозок, той комп’ютер був би заввишки десять поверхів, а його площа дорівнювала б штату Техас. Рудольф Дрейкурс, гісихіятр-адлєріянець, висунув припущення, іцо має значення не те, що нам казали, а те, що ми почули (пережили). І, як згадувалося вище, те, що ми чули чи переживали, не завжди запевняло нас у тому, що кожен з нас є прекрасним творінням Бога, якому призначено вирости на повний зріст чудової людської істоти.
Учителька монтресорійської початкової школи якось розповіла мені таку історію. Школа зазвичай розсилає реєстраційні анкети батькам майбутніх учнів. Ось одне із запитань: «Чи є щось таке, що ми маємо знати про вашу дитину до початку занять?» Дехто з батьків відповідає: «О, наша дитина просто прекрасна. Вона вам обов’язково сподобається». Учителька мені пояснила: «Досвід показує, що від таких дітей слід чекати великих успіхів. Вони впевнені, наполегливі і неначе завжди задоволені собою». Звісно, багато батьків пишуть, що їхні діти легко засмучуються, впадають в істерики і плачуть. Моя подруга, монтресорійська вчителька, сумно похитала головою: «Вони поводяться, як і передбачено, — стають самоздійсненним пророцтвом своїх батьків».
Важливо знати, що ми самі здатні редагувати ці батьківські касети. Ми можемо, навіть уже дорослими, «переписати» будь-які деморалізуючі записи. Звісно, нам захочеться зберегти лише здорові й сприятливі. Свідомість людини нагадує сад. Якщо нам хочеться, щоби там росли квіти, їх необхідно доглядати. Нам слід розпочати цей процес, уклавши список запрограмованих у нашій свідомості ідей. А далі їх треба розділити на дві категорії: корисні і здорові та деморалізуючі й шкідливі. Ми також маємо скласти список усіх наших особливих дарів і особистих благословень. Невдовзі почнуть з’являтися «квіти». Ми краще усвідомлюватимемо нашу особисту доброчесність і обдарованість. Краса поступово займе місце потворности, яка тримала нас у заручниках.
Незалежно від того, яку релігію ми сповідуємо, таке твердження є безсумнівною правдою про Бога і Його творіння: ваша і моя історія не почалися з нашим приходом у цей світ. Цілу вічність Бог думає про вас і про мене й любить нас. О, Бог міг створити нас иншими. Бог міг обдарувати нас йншими дарами, дати нам инший набір генів. Але тоді ні ви, ні я не були б тими, ким ми фактично є. Бог хотів, щоби ви були собою, а я був собою — такими, якими ми є. Бог міг створити цей світ зовсім иншим. Але одна з причин, чому Він створив його саме таким, є те, що ви — це ви, а я — це я.
За давньою єврейсько-християнською традицією, Бог посилає нас у цей світ, аби ми донесли особливе послання, здійснили певний акт любови. Ваше послання і ваш акт любови довірені лише вам, а мої — тільки мені. Чи це послання має дійти лише до кількох людей у невеличкому місті, чи до всіх людей у цілому світі — цілком залежить від вибору Бога. І кожен з нас має для цього все необхідне. У вас є всі потрібні дари, аби донести ваше послання, а в мене — старанно підібрані дари для мого.
Особлива частка Божої правди була вкладена у ваші руки, і Бог попросив вас поділитися нею з иншими. Те саме стосується і мене. І оскільки ви такі одні-єдині, ваша правда дана лише вам одному. Ніхто инший не зможе сказати світові вашу правду чи здійснити щодо инших ваш акт любови. Лише ви маєте все необхідне для того, аби робити те, що повинні робити. Лише я маю все необхідне для того, аби виконати завдання, для якого я був посланий у цей світ.
Даремно і навіть безглуздо порівнювати себе з вами. Кожен із нас унікальний. Не існує копій чи клонів будь-кого з нас. Таке порівняння було б смертю для радісного самоприйняття. Погляньте на свої долоні. Пальці різної довжини. Якби вони були однакові, ви не змогли б добре тримати голку для вишивання чи в’язальні шпиці. І так само хтось із нас високий, а хтось низький. Хтось має талант до чогось одного, инший обдарований в иншому. Ви створені для того, щоби виконати ваше завдання. Я — щоб виконати моє. Отож, я — не ви, а ви — не я. І це добре, дуже добре. Нам слід не лише приймати, а й радіти з наших відмінностей. Світ цінує оригінали, і кожен з нас — оригінал, створений Богом.
Ті, кому часто доводиться виступати перед великими авдиторіями, знають, що дуже важливо попросити слухачів якось осмислити почуті ідеї. Те саме стосується і писаного слова. Читача слід попросити щось зробити, аби він засвоїв представлені переконання. Промовлені чи написані слова, що просто проходять повз, не залишають нічого постійного в нас самих чи в нашому житті. Однак, коли ми витрачаємо якийсь час на опрацювання ідей, на порівняння їх з нашим власним досвідом, вони згодом стають нашими і частиною нашого життя. А коли це стається, ми змінюємося. Отож, наприкінці кожного із завдань, представлених у цій книжці, є пропозиції щодо вашого особистого осмислення. Те, що ви зробите, додасть вам більше мотивації і змінить ваше життя — на відміну від слів, які ви просто прочитаєте. Ваша власна діяльність пробудить ваш ентузіязм. Повірте мені і, будь ласка, зробіть таке.
- Запишіть у щоденнику-записнику. Зазначте, що вам у собі найважче прийняти: (а) тіло, (б) розум, (в) свої помилки, (г) почуття або емоції, (д) свою особистість.
Сядьте і подумайте. Вивчіть свій внутрішній простір. Спробуйте окреслити в письмовому вигляді, що вам найважче прийняти в собі і чому.
Що б ви сказали тому, хто має таку ж проблему з само- прийняттям?
- Фантазія порожнього крісла. Сядьте в тихому місці і бажано на самоті. Зручно вмостіться і заплющіть очі. Спробуйте розслабитися, глибоко вдихнувши, але без напруження. Повністю видихніть. Звільніть ваші легені так, щоби наступний вдих наповнив їх цілком новим запасом кисню. Дихаючи отак, спробуйте уявити собі сплетіння усіх м’язів вашого тіла. Уявіть, що ваші м’язи і нерви — це витягнуті і напнуті гумові шнури. А потім уявіть, що ці самі м’язи і нерви не напружені, розслаблені. Відчуйте, як ви поволі заглиблюєтеся у тишу і спокій.
Тепер уявіть собі порожнє крісло на віддалі двох метрів, повернуте до вас. Роздивіться усі деталі крісла. Що це за крісло? Якого воно кольору? Чи здається воно зручним? Чи оббите воно тканиною? Роздивіться його зблизька. Уявіть когось, кого ви дуже добре знаєте, когось, з ким працюєте чи вчитеся, або члена вашої родини. Уявіть, що ця особа виходить з-за лаштунків і сідає в крісло обличчям до вас. Зверніть увагу, як ця особа на вас дивиться. Чи комфортно їй з вами? Коли ви відповісте на її погляд, ви усвідомите свою реакцію на цю людину. Усе, пережите з цією людиною, почуття, які її стосувалися, і всі судження, які ви зробили про цю людину, — стане поживою для відчутної реакції. Після того, як ваша реакція стане цілком для вас зрозумілою, приготуйтеся щось сказати цій особі. Що би вам хотілося сказати чи запитати? Скажіть це подумки. Тоді спостерігайте, як вона встає і виходить.
Тепер инша добре вам знайома особа заходить і сідає у крісло. Ви усвідомлюєте, як вона дивиться на вас і яка у вас щодо неї реакція. Ви зауважите, що ця реакція відрізняється від вашої реакції на попередню особу. Коли це стає цілком зрозуміло, ви подумки щось їй кажете. Потім спостерігаєте, як вона встає і виходить.
Третя особа, яка виходить з-за лаштунків, — це ви. Ви уявляєте, як ви самі сідаєте в крісло і прямо дивитеся собі в очі. Ви зауважуєте вираз обличчя вашого уявного я. Повільно, але впевнено ви усвідомлюєте реакцію на себе. Ви відчуваєте, до якої міри ви подобаєтеся чи не подобаєтеся собі і чому. Вас дивує те, що ви зауважуєте в собі, і помічаєте реакції на обличчі і в мові тіла вашого уявного я. Ви подумки говорите до себе. Ви говорите все, що у вас на серці. Тоді спостерігаєте, як ви повільно встаєте з крісла і виходите.
Тепер розплющіть очі і запишіть реакції на самого себе. Як ваше уявне я дивилося на вас? Чи подобалася вам особа, яку ви бачили? Чи вибрали б ви таку особу собі за друга? Чи було вам себе шкода? Чи були ви собою задоволені? Ваше уявне я виглядало втомленим чи енергійним? Чи подобалася вам ваша зовнішність? Що ви собі сказали? Запишіть усе суттєве.
3. Складіть два списки. Перший має містити ті елементи, які ви вважаєте власними здобутками чи благословеннями: ваші особливі риси, фізичні дані, здібності, таланти, дари і так далі. Цей процес, звісно, буде тривалою вправою. У наступні дні і роки ви відкриватимете в ‘бобі щораз більше добрих рис і чеснот. Отож, не припиняйте записувати свої відкриття.
У другому списку запишіть особисті обмеження і жалі, які найбільше вас турбують. Той другий список є чимось на зразок домашнього прибирання. Правдиве самоприй- няття має початися з правдивої оцінки. Нас не повинні розхолоджувати наші обмеження, і ми не повинні їх відкидати. Ми не вітаємо себе за наші жалі чи за наші не
врози. Правдиве самоприйняття означає прийняття всієї болючої правди про себе. Ми всі — обмежені людські істоти. Без визнання цього факту ми будемо жити у світі претензійности і фантазій. Поки ми не приймемо і не визнаємо наших обмежень, ми не побачимо чіткого напряму нашого майбутнього розвитку і росту.
Корисно було б показати обидва списки близькому другові. Склавши опис наших сильних сторін і слабкос- тей, ми будемо готові почати «перший день решти нашого життя». Він буде початком правдивої самооцінки, постійного прославляння «одних-єдиних вас і мене»!
Кожен з нас — оригінал, створений Богом.
Ніде немає наших копій.
Взяти на себе повну відповідальність за всі наші дії, включаючи емоції і поведінку у всіх життєвих ситуаціях, — визначальний крок до людської зрілости. Однак схильність звинувачувати инших людей чи ситуації за наші реакції така давня, як людська раса. Багато хто з нас виріс, звикнувши до звинувачень. Ми захищали нашу найбільш неприйнятну поведінку: «Ти це заслужив», «Ти зробив мені те саме», «Я просто відплачую тобі тією ж монетою». Ми навчилися виправдовувати наші невдачі на підставі того, що не мали відповідних матеріалів для праці, або навіть заявляємо, що тоді «зірки були не в тому розташуванні, місяць — не в тому сузір’ї». Сумна правда в тому, що звинувачувачі не відчувають реальності!. Як наслідок — вони не пізнають себе. Вони не стають зрілішими. Вони не ростуть. А життєва правда така: ріст починається там, де закінчуються звинувачення. Протилежністю цієї схильности до звинувачень є прийняти повну відповідальність за наше життя, стати власником, а не звинувачувачем. Власники знають, що щось у них самих пояснює їхні емоції та поведінку у житті. Без сумніву, це є визначальним кроком до людської зрілости. Відповідальність забезпечує наш ріст.
Усім нам з особистого досвіду відомо, що ми не є цілковито вільними. Бувають часи, коли наші реакції зовсім скидають вуздечку самоконтролю. Ми не можемо вмикати і вимикати наші емоції, неначе вони управляються вимикачами. Трапляється, що ми не можемо бути тими, чим хочемо, робити те, що хочемо, і говорити лише те, що хочемо сказати. Инколи наші звички роблять нас заручниками. Здається, що їх неможливо змінити. Наше вчора дуже впливає на наше сьогодні, а наше сьогодні — на наше завтра. Ми плачемо тоді, коли знаємо, що мусимо сміятися. Ми переїдаємо чи обпиваємося, знаючи, що шкодимо собі цим. Ми мовчимо, коли знаємо, що маємо говорити. Отож, що означає брати на себе «повну відповідальність»?
Погоджуємося, що всі ми не є цілком вільними. Нас усіх запрограмовували від самого народження і впродовж дитинства. І це програмування обмежує нашу свободу. Окрім того, ми так довго і так віддано практикували наші звички. Звички також обмежують нашу свободу вибору. А инколи ми робимо усе за інерцією. Разом з апостолом Павлом мусимо визнати: «Отож, знаходжу такий закон, що коли хочу робити добро, зло мені накидається; мені бо милий, за внутрішньою людиною, закон Божий, але я бачу инший закон у моїх членах, який воює проти закону мого ума і підневолює мене законові гріха, що в моїх членах» (Рим. 7, 21-23).
Очевидно, що повна відповідальність не означає повної свободи. У цьому контексті повна відповідальність означає таке: існує щось у мені, що визначає мої дії і реакції на різні подразники і ситуації в житті. Це можуть бути мої гени, моє програмування чи звички. Але це — щось у мені. Я беру за нього повну відповідальність. Я роблю, що роблю, я кажу, що кажу, через те щось у мені. Ияші люди чи ситуації можуть стимулювати відповідь, але природа цієї відповіді буде визначена тим чимось у мені.
Насамперед розглянемо значення повної відповідальностіі за всі свої дії. Один з моїх улюблених прикладів — це добре відома історія від пізнього Сідні Гарріса. Підійшовши з другом до газетного кіоску, Гарріс зауважив, що продавець був дуже похмурим і неприязним. Він також помітив, що його друг привітно і сердечно спілкувався з цим чоловіком. Відійшовши з ним, Гарріс запитав; «Чи цей чоловік завжди такий неприязний?» «Так, на жаль, завжди», — відповів друг. Гарріс продовжував розпитувати: «А ти завжди такий приязний до нього?» «Так, завжди», — відповів друг. І нарешті Гарріс запитав про те, що мучило його з самого початку: «Чому?»
Друг Гарріса задумався. «Тому що, — нарешті пояснив він, — я не хочу, аби він чи будь-хто инший вирішував, як мені діяти. Я вирішую, як мені діяти. Я діяч, а не реагувач». Сідні Гарріс відійшов, бурмочучи до себе: «Це і є одне з найважливіших усвідомлень і досягнень у житті: бути діячем, а не реагувачем».
Ерік Берн і Томас Гарріс — два психіятри, які започаткували і популяризували так званий трансактивний аналіз (Т. А.). Вони говорять (можливо, у складнішій формі) те саме, що сказав друг Сідні Гарріса. Згідно з теорією трансактивного аналізу, у всіх нас співіснують три компоненти: батько, дорослий і дитина. Батько в нас — це збірка всіх ідей і програмування, записаних у ранні роки нашого життя. Дорослий — це наш розум і воля, які дають нам можливість думати і вирішувати за себе. Дитина — це сукупність усіх наших емоційних чи почуттєвих реакцій. Психіятри Т. А. стверджують, що ті емоції, які ми найсильніше переживали в перші п’ять років після нашого народження, ми будемо схильні переживати решту свого життя. ‘
Згідно з теорією Т. А., ми можемо проаналізувати наші стосунки з иншими і визначити, хто нами керує, — батько, дорослий чи дитина. Людська зрілість, говорить теорія, досягнута, коли за прийняття усіх наших рішень відповідає дорослий. Нам треба почути, а тоді відредагувати наші батьківські касети, а також щиро і вільно переживати наші почутгя. Однак вони не можуть приймати за нас рішення. Ми не можемо дозволити нашому програмуванню батьківськими касетами або нашим почуттям вирішувати за нас, як нам діяти. Ми повинні думати самі за себе і діяти по-зрілому.
Отож, брати на себе повну відповідальність — не означає бути цілковито вільним. Це навіть не означає повного і цілковитого контролю дорослого. Однак це означає, що я чесно визнаю те, що щось у мені визначає і контролює усі мої дії і реакції. Це щось у мені може бути моїм батьківським програмуванням, що захопило весь мій розум. Це може бути вибух емоцій, що позбавляє мене, принаймні частково, моєї свободи. Отож, якщо я є реагувачем, а не діячем, все-таки це щось у мені визначає мої реакції.
Більшість із нас пригадає ситуації, коли в нас переважали батько чи дитина. Пізніше ми розуміли, що дорослий у нас діяв би по-иншому. Можливо, ми дозволили якійсь батьківській ідеї примусити нас мовчати, коли ми мали б говорити. Мабуть, ми по-дитячому відмовлялися вибачитися, коли це було потрібним. Дорослий в нас заговорив би, вибачився б. Ми зауважуємо різницю. Коли в мені діє дорослий, я думаю незалежно і приймаю раціональні рішення. Я прислухаюся до самого себе. Я не дозволяю иншим вирішувати, як мені діяти. Якою б не була моя ситуація, я все ж маю узяти повну відповідальність за батька, дорослого і дитину в мені. Навіть якщо я дозволяю батькові чи дитині вирішувати, як мені діяти, все ж таки щось мене спрямовує. Це моя відповідальність.
Тепер ми розглянемо складнішу проблему: повну відповідальність за наші емоції чи почуття. Багато з нас звикли до міту, що за наші почуття ми не відповідаємо. Так могло бути, коли ми були немовлятами чи навіть дітьми. Ми не мали дорослого всередині нас, щоби він посортував наші ідеї та емоції. У якомусь сенсі ми були під владою старших людей, які нас оточували. Коли ми стали дорослими, все змінилося. Емоції все ще можуть виникати в нас швидко і спонтанно. Однак, як відповідальні дорослі, ми можемо повністю і вільно їх переживати, а потім вирішувати, як виразити їх конструктивно і зріло. Згодом, можливо, у момент роздумів, ми прослідкуємо корені наших спонтанних почуттів: чому я реагую саме так?
За означенням, емоція — це сприйняття, яке виливається у фізичну реакцію. Отож, оскільки емоція є сприйняттям і фізичною реакцію на це сприйняття, ми б не переживали емоцій, якби не мали мозку і тіла. Наприклад, якщо я вважаю вас своїм другом, фізично я реагуватиму на вас спокійно і почуватимуся комфортно. Емоційно я радий вас бачити. Але якщо я сприймаю вас за ворога, моя фізична реакція буде иншою. Мої м’язи напнуться, а серцебиття прискориться. Я буду боятися вас і того, що ви можете зробити чи сказати мені.
Хоч, може, я і не здатний контролювати свою емоційну реакцію, все ж я знаю, що вона спричинена чимось у мені: тим, як я вас сприймаю. Це сприйняття може бути правильним або хибним. Його можуть забарвлювати инші переживання, але, без сумніву, мою емоційну реакцію спрямовує це щось у мені.
Цьому легко знайти ілюстрацію. Я часто наводжу своїм студентам такий приклад: «Уявіть собі, що хтось із вас роздратовано виходить із класу. Він таким чином показує зневагу до мене і до мого викладацького вміння.
Як я буду почуватися?» Зазвичай мої студенти миттєво відповідають: «Ви розсердитесь. Ви нагадаєте студентові, що ви знаєте його прізвище і номер його соціяльного забезпечення». Хтось заперечить: «Ні, ви образитесь. Ви дуже стараєтеся бути добрим вчителем. Вас засмутить, що всі ваші зусилля спричинили таку реакцію». А ще ин- ший запропонує: «Ні, на мою думку, ви почуватиметесь винним. Ви попросите студента повернутися і дати вам ще один шанс. Можливо, ви навіть спробуєте вибачитися». Майже завжди буде хтось, хто висловить співчутливу відповідь: «Вам буде пікода дитини. Ви подумаєте, що, без сумніву, його турбують якісь инші проблеми».
До кінця дискусії я зазвичай чую дєсять-одинадцять пропозицій щодо моєї можливої емоційної реакції в цій ситуації. (Передбачаю, що більшість студентів проектує на мене свої можливі почугтя). Далі я зауважую, що міг би зреагувати будь-яким із запропонованих способів. Тоді дуже підкреслено додаю: «Але зверніть увагу на таке. Існує стільки можливих реакцій. Я не знаю напевне, якою саме буде моя реакція. Але зрозумілим є те, що мою емоційну реакцію спровокує щось у мені, а не той факт, що студент покинув авдиторію. Такий студент може лише стимулювати реакцію. Мою точну емоційну реакцію визначить це щось у мені. Що я думаю про себе, яким вчителем я себе бачу, наскільки важливим я вважаю презентований матеріял — усі ці речі всередині мене визначатимуть мою точну емоційну реакцію. Я повинен взяти на себе повну відповідальність за це. І саме це я розумію як повну відповідальність за свої емоції».
Багато моїх емоційних реакцій є добрими. Инші мають тенденцію до деструктивности. Отож, коли я роздумую над своєю емоційною реакцією у цій ситуації, я повертаюся до сприйняття, з якого все почалося. Я можу поставити під сумнів, докладніше вивчити або навіть змінити це сприйняття. Можливо, мені слід уважніше придивитися. Можливо, ви хотіли просто виразити свою приязнь, а не присоромити мене. Можливо, я відчув себе меншовартісним і замість того, аби це визнати, спробував приховати це пихою. Але я знаю: якщо я поставлю під сумнів і, можливо, зміню своє сприйняття, то моя емоційна реакція також зміниться.
Я вважаю, що коли ми намагаємося пояснити свою поведінку та емоційні реакції, то маємо лише два варіян- ти. Ми або «привласнюємо» їх, або «перекладаємо» на когось иншого чи на щось инше. Але це не є простим вибором без наслідків. Моя чесність виведе мене на шлях до зрілости або моє виправдання приведе мене до втрати контакту з реальністю. Якщо я опаную своїм реакції, якщо візьму відповідальність за свої емоції і поведінку, то згодом пізнаю себе. Я виросту. Якщо буду намагатися пояснити свої реакції і почуття, перекладаючи відповідальність на инших осіб чи ситуації, то ніколи не пізнаю справжнього себе. Доки я вперто не визнаватиму свою відповідальність, я буду стримувати свій особистий розвиток. Пам’ятайте: ріст починається там, де закінчуються звинувачення.
Инколи ви зауважуєте, що люди по-різному реагують на ту саму особу чи ситуацію. От, наприклад, нестерпна чи неприємна особа. Ця людина може нас лише дратувати, але якось ми довідуємося, що комусь иншому її жаль. Усе залежить від сприйняття. Очевидно, якби я сприйняв цю особу як зумисне злісну, моєю емоційною реакцією був би гнів чи обурення. Моєю поведінковою реакцією був би сарказм. Але якщо я бачитиму цю особу як таку, що страждає чи зазнала втрати, моя реакція, ймовірно, буде співчутливою.
Зауважте, що, переглядаючи наші набуті сприйняття чи ставлення, ми також переглядаємо наші емоційні реакції. Важливо пам’ятати, що сприйняття завжди є в основі кожної емоції. Саме сприйняття буде визначати природу та інтенсивність емоцій. Мабуть, правдою є те, що багато з моїх емоцій здорові й радісні. Однак, якщо мої емоційні звички є деструктивними чи соціяльно відчужуючими, мені варто придивитися до сприйняття чи ставлення, які пишуть мій життєвий сценарій. У цьому частково полягає моя «повна відповідальність».
Питання добре, хоч і просте. Моя відповідь така: «Не автоматично і не миттєво». Я впевнений, ви чули таку ідею, що правда звільнить вас, але перед тим може трохи принизити. На жаль, наше вчора дуже впливає на наше сьогодні, Наші звички глибоко в нас вкорінені. Такі звички, як, наприклад, піднімати галас через дрібниці, можуть частково і на якийсь час обмежувати свободу наших реакцій. Сказати, що в мене «гаряча кров», — лише звичне виправдання. Насправді ж річ у звичці. Мабуть, у минулому ми навчилися наших реакції від инших, найчастіше від членів родини. Неспокій радше породить неспокій. Однак, повторюючи ті самі реакції, ми риємо в собі глибокі борозни звички. Так вони стають автоматичними реакціями. Ви натискаєте на цю кнопку і отримуєте ось цю реакцію. Ми стаємо рабами наших звичок. Ми є «дресированими тваринами», а звички — «кільцями>>, через які ми стрибаємо. Ми можемо постійно погано реагувати у якійсь ситуації, наприклад, втрачаючи самоконтроль. Але якщо ми дозволимо, щоб це переросло у звичку, то призупинимося у своєму особистісному розвитку. Коли це трапляється, ми зазвичай схильні звинувачувати инших людей чи ситуації за наші реакції. І якщо ми потрапляємо в це зачароване коло, то застрягаємо в стражданні і там залишаємося.
Але якщо ми беремо на себе повну відповідальність, то можемо усвідомити і виправити наші реакції. І це, звісно, шлях до спокою і особистого щастя. Я не можу змінити світ і підлаштувати його під себе, але я можу змінити мою реакцію на світ. Щастя — це внутрішня робота.
Самопізнання є вершиною мудрости. Якщо я перекладаю відповідальність за свої дії і почуття на когось ин- шого чи на щось инше, то нічого про себе не дізнаюся. Невдаха-звішувачувач не перестає перекладати відповідальність на инших людей чи инші речі: «Це ти мене розізлив», «Мені тут нудно», «В його присутності я почувався таким незначним». Бідолашний звинувачувач не перестає повторювати вигадані факти. Це класичний механізм самозахисту, що називається проекцією. Застрягнувши там, звинувачувач втрачає зв’язок з реальністю. Можливости росту не існує. Те, що могло б бути, втрачене доти, доки звинувачувач не стане власником. Ріст починається там, де закінчуються звинувачення.
Власник ставить єдине корисне запитання: «Що зі мною? Чому я поводжуся чи почуваюся саме так?» Зауважте, будь ласка, що власник не вибачає і не виправдовує поганої поведінки инших. Власники можуть вважати поведінку инших хибною чи навіть деструктивною. Але вони знають, що змінити можуть лише себе. Вони можуть мати бажання допомогти тим, хто їх ображає, але значно більше вони зацікавлені у своїй власній відповіді. Коли власники потрапляють у дорожні затори, то запитують себе таке: «Якщо водій переді мною також застряв, то чому мені безперервно сигналити? Чому я так дратуюся і кидаю на нього такий зневажливий погляд біля наступного світлофора? Яке сприйняття, ставлення чи звичка викликали в мене цю реакцію? Чи видався мені цей водій грубим і небезпечним? Чи спало мені на гадку, що він міг спішити у лікарню до хворої дитини? Чи навіть якщо він насправді дбає тільки про себе, чому б мені його не пожаліти?» Якщо ми поставимо собі такі запитання, то, без сумніву, довідаємося більше про себе самих.
Звісно, я не завжди є тим власником, яким би хотів бути. Як і багато инших, я вдамся до звинувачень, до перекладання відповідальности за мої власні реакції. Але дозвольте мені розповісти історію з тих часів, коли я дійсно «володів» і справді пізнавав самого себе.
Якось після заняття два моїх студенти мало не грайливо зауважили: «Чи відомо Вам, що дехто вважає Вас шахраєм?» Я відчув, як роздратування піднімається в мені, але мене не так легко вивести з рівноваги. Для цього надто добре себе контролюю. Отож, з точністю хірурга, який торкається скальпелем, я запитав: «О, справді, а що означає шахрай?» Вони запротестували, стверджуючи, що вони так не вважають. Вони намагалися вибачитися, але я був невблаганним. «О, я чув, що ви сказали, але мене просто зацікавило значення слова “шахрай»» Нарешті я витиснув з них відповідь, якої очікував: «Гадаю, це означає, що ви самі не робите того, що навчаєте».
Прибравши покірної постави, я тут же визнав вину: «О, в такому разі я — шахрай. Мої ідеали просто зависокі для мене». І навіть зацитував апостола Павла про «инший закон у моїх членах» (Рим. 7, 23). (Я сміюся, коли згадую цю ситуацію). Далі я мав завдати їм останнього удару. «Є ще одне значення слова «шахрай», друзі мої. Воно означає, що я не вірю в те, чого навчаю. Цього звинувачення я не приймаю. Я справді вірю в те, що проповідую. Я просто не можу практикувати його такою мірою, як би того хотілося». Усім нам стало незручно, і ми розійшлися.
Звинувачувач, яким я часто є, пригадав би, що він віда,ає життя своїм студентам. Він би подумав, як хтось може бути таким невдячним за його дар. Він, можливо, розказав би иншим про свій досвід з цими двома «безнадійними юнаками». У нього, мабуть, виділилося б дуже багато шлункового соку, а задавлена образа підняла б йому кров’яний тиск. Він би викопував для себе щораз глибшу і глибшу канаву. Мені здається, я мав таку спокусу.
На щастя для мене, у цьому випадку звинувачувачем я був недовго. Невдовзі я став власником. Пішов до своєї кімнати і посидів там зі своїми думками. «Чому я розлютився?» Привідкрив покривало свого роздратування, щоб розгледіти під ним сприйняття. Через двадцять хвилин самоаналізу все стало зрозумілим. Я розсердився, тому що є шахраєм в иншому значенні. Я пригадав багато ситуацій, в яких про щось говорив, а потім задумувався, чи справді так вважаю. Пригадую, одного разу я читав велику проповідь про смерть: «Чого нам боятися? О, смерте, де твоя перемога? Де твоє жало?» Під час мого оскароносного виконання я раптом відчув різкий біль у грудях. Мій шлунок почав стискатися. Згори донизу хребтом пробіг страх. Десь у глибині я запанікував: «Мабуть, це серцевий напад». Але мої уста спокійно продовжували проповідь.
Звісно, біль швидко минув. Але пізніше, коли ніхто мене не бачив, я посміхнувся і подумав про себе: «Від мого живота до уст лише сорок сантиметрів, а між ними немає зв’язку». Я розсміявся: «Справді, важко жити з собою після доброї проповіді».
З моєї пам’яті виринуло безліч таких спогадів. Але користь була у тому, що я знав, чому розсердився. Мої студенти перечепилися об оголений нерв. Я складений з осколків. Частина мене вірить у те, що я говорю, частина сумнівається. Пізніше, всупереч протестам юнаків, що в цьому немає потреби, я вибачився і все їм пояснив. Я розповів, чому розлютився і що довідався про себе. Вони сказали, а я погодився, що «Усе гаразд, правда?»
Гадаю, що за останні десять років мого життя від Товариства анонімних алкоголіків я навчився більше, ніж від будь-якого иншого людського джерела. Сам я не алкоголік, отож я чуюся, мов дитина, якій пощастило виграти безкоштовний квиток в кіно. Можу дивитися шоу без плати за вхід. Там я довідався, що хімічно залежні особи не зрілішають, доки приймають алкоголь чи наркотики. А правда в тому, що «бути в контакті з реальністю» — це необхідна умова для дорослішання. Коли алкоголь чи наркотики відділяють людей від реальносте, ці особи уже не можуть «побачити все так, як воно є». Вони зупиняються у своєму особистісному розвитку. Один мій студент з коледжу, який п’ять чи шість років сильно пиячив, аж доки нещодавно не протверезів, постійно мені нагадував: «Не забувайте: у мене не було юносте». Після п’яти чи шести років перебування в алкогольному тумані цей молодий чоловік повинен був зібрати докупи осколки і почати дорослішати.
Те ж саме відбувається зі звинувачувачем. Відмова взяти відповідальність за своє життя і реакції стає бар’єром між цією особою і реальністю. Це бар’єр проекції і раціоналізації. Це туман самозахисту. Самообман стає способом втечі. Звинувачувач, як і алкоголік, не росте. Активні алкоголіки витворюють свій власний туманний світ. Вони спокійні лише тоді, коли їх «камєнують». Щодо звинува- чувачів, то вони хибно тлумачать правдиві факти. Вони шукають спокою, перекладаючи відповідальність за своє життя і щастя на инших.
Усе, що ми говорили про повну відповідальність, стосується усіх людських істот, тільки різною мірою. Немовлятами і малими дітьми ми нагадуємо м’який віск, на якому можна зробити будь-який відбиток. Касета нашої пам’яти порожні і саме тоді вони записуються. Наші сприйняття і емоційні реакції ми зазвичай засвоюємо від дорослих. Принаймні вчимося з наших тлумачень їх впливу.
Водночас ми знаємо, що поступово дітям слід давати свободу думати і вибирати самим. Так само і ми маємо поступово навчитися брати на себе цілковиту відповідальність за наше життя і щастя. Це важливий етап розвитку людини, виконання завдань щодо нашого становлення. Ми знаємо, що трапилося б, якби батьки наполягали на прийнятті всіх рішень за своїх дітей, доки тим не виповниться двадцять один рік. Результатом були б якісь дуже незрілі двадцятиоднорічні молоді люди. Ми також знаємо, що би сталося, якби дітей своїм прикладом привчили перекладали відповідальність за їхнє життя на инших. Вони б залишилися дітьми на все життя.
Отож, повна відповідальність — це доросла відповідальність. Але привчатися до неї треба на ранніх стадіях життя і щораз більше її на себе брати. Покаранням за відмову є ймовірність опинитися у пастці вічного дитинства.
Я намагаюся втілювати в життя те, чого навчаю. Ин- коли мені це вдається. Иншим разом — ні. Проте я дуже стараюся взяти на себе повну відповідальність за своє життя і своє щастя. Я вже згадував про напис над моїм дзеркалом, який бачу і читаю кожного ранку:
ТИ ДИВИШСЯ В ОБЛИЧЧЯ ЛЮДИНІ,
ЯКА ВІДПОВІДАЛЬНА ЗА ТВОЄ ЩАСТЯ!
Життя — це процес. Усі ми — в дорозі до повноти життя. І нам призначено втішатися мандрівкою. Я переконаний, що тими двома ногами, якими нам належиться пройти життям, є перші два завдання, які тут описані: (1) радісне самоприйняття, тобто цінування нашої людської унікальности, і (2) готовність взяти на себе повну відповідальність за кожний крок і за кожну необачність.
- Напишіть листа-вибачення. Напишіть до всіх ваших улюблених «звинувачуваних» (один лист на всіх). Цей лист має включати не лише осіб, а й групи, ситуації і навіть інтимні справи. Скажіть їм, що вам прикро за те, що ви зробили з них офірних цапів. У своєму листі визнайте, що було великою помилкою перекладати на них відповідальність за ваші реакції. Запевніть їх, що відтепер ви будете власником. Будь ласка, пам’ятайте, що це не означає, що инші були непомильними. Це не означає, що певні ситуації не були складними. Це просто означає, що навіть коли ми маємо справу з недосконалими особами і важкими ситуаціями, ми все ж таки відповідальні за наші реакції. Таким чином, ми просто визнаємо, що наші реакції визначає щось у нас. Коли наші реакції є небажаними, ми маємо знайти це «щось у нас» і розібратися з ним. Нашим життям має керувати наш дорослий.
- Складіть список. Включіть у цей список усіх «складних» людей, усі ситуації і речі, які можуть знову з’явитися у вашому житті. Використовуючи прийом, знаний як позитивне уявлювання, постарайтеся вималювати у своїй уяві якомога образніше звичний сценарій. У цій «практичній сесії» спробуйте зреагувати як особа, якою би ви хотіли стати. Побачте і почуйте себе, коли ви реагуєте як власник, а не як звинувачувач. Ваш дорослий, а не ваш батько чи дитина, керують усіма вашими реакціями. Якщо цю практику успішно повторити кілька разів, то ваша реакція в реальній ситуації буде такою, як «на практиці». Ви станете повністю відповідальною особою, яку собі уявили під час цієї практики.
- Пригадуйте і записуйте. Якими є взірці повної від- повідальности у вашому житті? Пригадайте добре відомих вам людей, які вміють брати на себе відповідальність. Як кожна з цих осіб демонструє цю відповідальність у стосунках? Примусьте себе викласти все це на письмі.
Ріст починається там, де закінчуються звинувачення.
НАМ СЛІД ЗАДОВОЛЬНЯТИ
НАШІ ПОТРЕБИ У ВІДПОЧИНКУ,
ФІЗИЧНІЙ АКТИВНОСТІ
ТА ПОВНОЦІННОМУ ХАРЧУВАННІ
Ми, люди, не є ангелами, які спустилися на землю, ані чистими духами, спійманими у пастку плоті. Але ми не тільки матеріяльні істоти. Усе не так просто. Правда в тому, що ми є надзвичайною єдністю трьох взаємопов’язаних частин: тіла, розуму і духа. Инколи все стає дуже заплутаним. Ми хочемо «розділяти і владарювати». Ми хочемо спростити цю безмірну людську таємницю. Нам не подобається така взаємозалежність усіх частин. Ми не хочемо визнавати, що матеріяльне тіло може впливати на те, як ми думаємо і що вибираємо. Також ми не хочемо визнавати, що розум і дух можуть реалізувати свої приховані завдання за рахунок тіла. Ми воліємо заперечувати такого типу єдність і взаємопов’язаність.
Однак правдою є таке: викривлений розум і убогий дух роблять нас фізично нездоровими. Ми сміємося з думки, що головний біль може бути наслідком невизнаної турботи або гнітючого складу розуму. Але, подобається це вам чи ні, фактом є те, що ми — це таємнича цілість трьох тонко взаємопов’язаних частин. Тіло має вплив на розум і дух. Розум впливає на тіло і дух. А дух впливає на тіло і розум. Отож, турбуючись про наше тіло, ми турбуємося , про розум і дух. Така турбота завжди буде необхідною для повноцінного і щасливого життя.
Ми цілком природно підходимо до наших упереджень. Заперечення щодо існування взаємозалежности трьох наших складових висловлювали ще давньогрецькі філософи. Платон першим розділив людську природу на окремі категорії. Він, очевидно, думав про розум (мисляче я) як про найвищу з них. Він трактував розум відокремленим і відмінним від тіла. І зробив висновок, що тіло не може впливати на розум, і навпаки. Тоді Августин, Західна цивілізація і християнські мислителі — усі доклалися до цієї ілюзії, що розум і тіло є розділеними і відмінними. Врешті-решт філософ Рене Декарт провів між душею і тілом чорну лінію поділу. Декарт хотів зробити людську природу такою ж зрозумілою, як його улюблена геометрія. Цей «картезіянський дуалізм» (душа/тіло) проіснував аж донині. Тіло — це тіло, а душа — це душа. Не існує такого — розум-тіло-дух = одне я.
Щось із нашого минулого, мабуть, збило нас з панте- лику. Наш дух і матерія не подібні на олію і воду. Подобається це вам чи ні, ми є таємничою цілісністю. Наше тіло, розум і дух — це тонко взаємопов’язані частини тої цілісности. Все, що трапляється з однією з цих частин, якимось чином впливає на дві инші.
Ми довіряємо наше тіло лікарям, розум — психіятрам, а наш дух — богословам. Але нам уже не вдається утримувати це тонке розрізнення. Наші лікарі инколи кажуть нам, що наш біль не є суто фізичним. Він психосо-‘ матичний. Иншими словами, наш біль є в нашому тілі,’ але спричинений він психологічно. З иншого боку, наші психіятри инколи кажуть, що депресія спричинена тільки фізичним станом, таким, як хімічний дисбаланс чи брак вітамінів. І богослови можуть повідомити, що наше страждання насправді не є Божим випробуванням, а, можливо, просто наслідком викривленої ідеї про те, що значить бути людиною. Нашим духовним наставникам, мабуть, треба звернутися до нашого раннього психологічного програмування. Наші духовні проблеми могли зародитися саме в ньому.
Зв’язок між тілом, розумом і духом означає, що проблема, яка з’явилася в одній частині, може проявитися в иншій. Гнітюче сприйняття може викликати головний біль. Фізичні наслідки нераціонального харчування можуть стати причиною психологічної депресії. І невтамо- ваний голод людського духу може спричинити захворювання нашого тіла і розуму.
Аби щастя стало можливим, потрібно, щоб усі ці три взаємопов’язані частини були доглянутими. Ніхто не може бути по-справжньому щасливий, доки потреби усіх трьох частин не задоволені. У цьому третьому завданні, звісно, ми будемо говорити здебільшого про тіло і про його потреби у відпочинку, фізичній активності і харчуванні. Однак, через взаємопов’язаність, ведучи розмову про потреби тіла, ми, звісно, будемо мати на увазі турботу про розум і дух, які також є суттєвими частинами кожного з нас.
Як вже було зазначено, фізична проблема може спричинити психічні і духовні труднощі. Правда також те, що задоволення наших фізичних потреб сприяє роботі розуму і функціям духу. Одна з основних проблем, від яких ми нині потерпаємо, — це стрес. Він починається з якогось зусилля, напруження або тимчасової втрати внутрішньої гармонії. Він руйнує наше відчуття рівноваги. Цей стрес безсумнівно є реальним. Нікому його не уникнути. Події чи ситуації, які спричиняють стрес, можуть бути як позитивними, на перший погляд, так і негативними. Будь-яка нова ситуація вимагає певної адаптації, і навіть це вже може спровокувати стрес. Ми, люди, звичайно виграємо від зростання, однак ми також прагнемо рівноваги і безпеки, ясности, стабільного і безпроблемного стану. Тому народження дитини у сім’ї може спровокувати такий же стрес, як і смерть. «Закохування» може бути таким же стресовим, як і «розкохування». Однак не залежно від того, що стало причиною стресу, він легко може зробити нас нещасними.
Ось чотири основні джерела, через які стрес входить у наше життя:
Що стосується оточення, то завжди існуватиме потреба адаптуватися до нього. Нам доводиться терпіти холод і спеку, шум, натовп, життя з иншими, часові рамки, загрози особистій безпеці і самоповазі. Наше тіло також кидає багато викликів, наслідком яких є стрес: скороминуча молодість, повільний тягар старіння, хвороби, нещасні випадки, порушення сну чи дієти. Стрес можугь спровокувати розум і його різноманітні сприйняття. Наприклад, ми сприймаємо себе неадекватно чи думаємо, що нас не люблять. Ми думаємо про себе як про невдах чи нікчем. Наші помилки ми вважаємо катастрофічними. Реальність ми інтерпретуємо як загрозливу. У кожному випадку наслідком є стрес!
І, врешті-решт, значний дискомфорт для нас може створити пригнічений дух. Ми думаємо, що можемо обійтися без комфорту і безпеки, без віри та розуміння. Але за відсутносте усього цього дуже скоро починаємо потерпати від болісної самотносте та неспокою. Ми впадаємо у депресію. Щось у нас хоче знати, звідки ми прийшли, що ми тут робимо і куди йдемо. Дух фіксує стрес, коли ми не здатні знайти сенс життя. Ми не хочемо вважати себе звичайними смертними, що ковзають поверхнею безсенсового життя. Як і тіло, що може хворіти
і спричиняти стрес, дух може зголодніти і завести нас у стресовий вакуум.
Тільки-но ми впадаємо у стрес, якою б не була його причина, у нашому тілі починають відбуватися біохімічні зміни. У нас з’являється реакція типу «бийся або втікай». Наш розум фіксує якийсь відчай чи загрозу. Наші регулюючі фізичні центри розсилають цю інформацію по всьому тілу. Хімічні речовини, які переносять це послання, •наказують тілові пришвидшити його органічні й гормональні процеси і готують нас до подолання чи уникнення загрози. Лише за останні двадцять років медична наука відкрила існування хімічних посланців, відомих як ней- ротрансмітери. У результаті зіниці очей розширюються, щоб ми краще бачили. Слух загострюється. Мускули напружуються, щоб ми справилися з цією новою загрозою. Пришвидшуються серцевий і дихальний ритми. Кров відпливає від кінцівок і починає збиратися в тулубі й голові, тому руки і ноги стають холодними і пітніють.
Якщо стрес триває, то такий фізичний стан стає хронічним. З психологічного погляду, при стресі ми все перебільшуємо. Те, що зазвичай нас мало турбує, стає мукою. Нам важко зосередитися. Хронічний стрес погіршує сон і засвоєння їжі. Ми намагаємося його здолати за допомогою надмірного сну й переїдання або через нерегулярний сон і харчування.
З часом хронічний чи повторювальний стрес виснажує тіло. Доведено, що стрес може завдати шкоди імунній системі. Тому ми хворіємо, а иноді стрес стає причиною смерти. Наприклад, хронічний стрес може спричинити у високий кров’яний тиск чи гіпертонію. Вважається, що 25 мільйонів американців мають гіпертонію, хоча половина з них про це навіть не здогадується. Стрес часто стає головною причиною респіраторних інфекцій, артритів, колітів, діяреї, астми, аритмії серця, багатьох сексуальних проблем, проблем кровопостачання і навіть раку. Лікарі Американської Академії психосоматичної медицини, Заснованої 1953 року, переконані, що від 75 до 90 відсотків усіх відомих хвороб частково є наслідком стресу. Три найпродаваніші за рецептами медичні препарати в Америці — це Уаіішп для розслаблення, Іпсіегаї від високого кров’яного тиску і Тадатеі від виразки. Провідні виробники підрахували, що від 50 до 75 мільярдів доларів щороку втрачається через симптоми, пов’язані зі стресом. Може здатися, що багато з нас є чимось подібні до нещасного випадку чи вибуху, який шукає, де б йому трапитись.
Стародавньою латинською мудрістю і рецептом щастя була приказка «В здоровому тілі — здоровий дух». Сучасна наука, яка так добре вивчила стрес, також стверджує, що його можна подолати. Замкнуте коло можна розірвати. Однак для цього необхідно навчитися відпочивати, займатися спортом і збалансовано харчуватися. Стародавні люди мали рацію: здорове тіло значною мірою сприяє щасливому розумові і здоровому духові. Усі вони, не забуваймо, є тонко взаємопов’язаними частинами.
Аби переконатися у важливості фізичного стану, спробуйте пригадати, як ви реагували на певний стимул в розслабленому стані. Тоді пригадайте, як ви реагували на той самий стимул, коли були напружені, втомлені чи голодні. Часто щось зовсім не значне створює напруження чи стрес. Це, наприклад, розірвана шнурівка, коли инша загубилася. Або поворот, якого «ніяк не можна пропустити», коли ви ідете машиною. Стрес і, відповідно, напруження, яке він створює, побільшують усі ці дрібні життєві подразнення. Зазвичай ми спотикаємося не через гори, а через кротячі гірки. Стрес і напруження втягують нас у телескопічну пастку. Усе виглядає і сприймається перебільшеним.
Тіло негайно реагує на будь-який стрес, яким би не було його джерело. Надмірне навантаження, втрата роботи, смерть чи розлучення легко можуть спричинити хронічний стрес. Але незначні речі — такі, як часові рамки, проста сварка чи пристрій, що не працює, — також можуть вивести нас із рівноваги. Нейрон, чи нерв, негайно переносить послання «Стрес!» і стимулює зростання виробництва хімічних речовин напруження. Ефект майже миттєвий. Коли тіло напружується, функції розуму і духу відразу знижуються.
Перший крок до подолання стресу — це розслаблення. А перший крок до вміння розслаблятися — це навчитися розпізнавати чинники стресу. За першої ж нагоди складіть список людей, дій та ситуацій, які викликають у вас стрес. Більшість із нас також має так званий «цільовий орган» стресу. Ви легше розпізнаєте стрес, якщо ідентифікуєте ваш цільовий орган і прислухаєтеся до його сигналів. У декого з нас болить голова, в инших — спина. У когось трапляється розлад шлунку, инших свербить шкіра. У мене стрес проявляється в носових пазухах. Коли я починаю відчувати тиск у носових пазухах, я розумію, що прийшов час перейти на повільніший ритм. Моя особиста проблема — розпізнати стрес, коли він у мені накопичується. Я такий цілеспрямований і так легко захоплююся. Стрес часто збирає в мені ураганну силу ще до того, як я можу його розпізнати. (Сподіваюся, вам це краще вдається, аніж мені).
Деякі стресові чинники нам допомагають, инші нас принижують. Стрес у нашому жйтті можна прирівняти до тертя смичка до скрипкової струни. Якщо тертя відсутнє, то нема і музики. Якщо воно засильне — чути лише болісне скрипіння. Помічний стрес підштовхує нас. Помічні стресові ситуації, здається, збуджують нас і переповнюють енергією. Я завжди вважав, що заходити в клас як учитель — це помічний стресовий чинник для мене. Мене майже завжди стимулює така перспектива.
Деякі стресові чинники руйнівного характеру можнц перетворити на помічні. Наприклад, більшість із нас у стримуванні образи бачить лише руйнівний стрес. Ми схильні жорстоко засуджувати тих, на кого ображені. Ми їх уникаємо. Якщо нам все таки доводиться мати з ними справу, то намагаємося приховати нашу образу, але після того почуваємося спустошеними. Хтось мудро сказав: якщо ви хочете стати рабом якоїсь особи, ображайтеся на неї. Вона буде з вами вранці, упродовж дня і до ночі. Вона сідатиме з вами до столу і псуватиме вам травлення. Вона зруйнує вашу здатність зосереджуватися, зіпсує ваш гарний настрій і позбавить дорогоцінного спокою і радости.
Як можна перетворити стрес, який виникає від образи? Чи можна змінити його на помічний? Мені дуже сильно допомагає усвідомлення того, що, ображаючись на иншу особу, я вкладаю своє щастя в її руки. Я дав цій особі дуже реальну владу наді мною. Зміна від негативного до позитивного заряду відбудеться у той момент, коли я щиро візьму на себе відповідальність за своє власне щастя. Зазвичай це означає, що я маю вибачити особі, на яку ображений. Я повинен відпустити реальний чи уявний борг цій особі, а себе звільнити від тривалої образи.
Я думаю, що правдиве і цілковите прощення залежить від такої ідеї: у вчинку кожної людини є психологічний сенс. Завжди є стільки всього, чого я не знаю і знати не буду про тих, на кого я схильний ображатися. Щоби зрозуміти цих людей, я мав би знати про їхню спадковість, сім’ю, освіту, життєвий досвід, оточення і т. ин. Як було зазначено вище, людський мозок важить лише півтора кілограма. Та він вміщає в собі більше інформації, аніж найдосконаліший комп’ютер. Коли людина починає діяти, усі ідеї, збережені в мозку, якимось чином активізуються. Усі вони живлять кожну дію і кожну реакцію. Отож, я ніколи не знаю, наскільки заслуговує на вибачення инша людина. Можливо, якби я міг пізнати всі ідеї, збережені в мозку цієї особи, я був би радше співчутливим, аніж критичним. Правда така: я просто не знаю.
Мені завжди слід зізнаватися у незнанні. Я даю особі стільки прощення, скільки вона потребує. Бог знає, що я сам часто потребую того самого вирозумілого прощення, яке мушу пропонувати. У кінці процесу прощення відчуватиму до кривдника жаль, а не лють. Я заспокоюся, тому що звільню нас обох від рабства образи. Я поверну собі відповідальність за своє власне щастя. До тієї міри, до якої я спроможний це здійснити, мій негативний стрес буде перетворений на позитивний і помічний.
Буває, деякі вчителі дратуються, коли студенти з ними не погоджуються. Я сам часто потрапляв у цю пастку. Тут є ще одна добра ідея: у суперечці типу «пан або пропав» програють усі. Однак, якщо попросити студента детальніше викласти свою думку, це приведе до цінного спілкування. У взаємообміні виграють усі. Звісно, таке спілкування вимагає від учителя відмовитися від думки, що він усе знає. А це нелегко. Якщо, всупереч усьому, студент і далі неприязний чи зверхній, варто пам’ятати, що «неприємна особа сама себе ранить». Такі відкриття можуть стати поштовхами, потрібними для подолання стресу.
Такий підхід можна застосувати і до вираження почуттів. По-перше, ми маємо усвідомити, що почуття самі собою не є морально добрими чи поганими. Ми також маємо усвідомити, що сповна переживати і вільно виражати усі почуття — добре для нас усіх. В иншому випадку страждає шлунок і придушена емоція стає руйнівною, а то й смертельною. Ми хворі настільки, наскільки таємничі. Звичайно, почуття слід виражати від свого імени. Наприклад, «Я розізлився», а не «Ти мене розізлив!». Очевидні ідеї та прості вміння можуть досить легко зробити чудо перетворення. Шкідливий стрес стає помічним. Спокій займає місце напруження.
Отож, по-перше, нам слід навчитися розпізнавати наші стресові чинники. Трансформація негативного стресового чинника у позитивний чимось нагадує переживання чуда. Те, іцо було болісним, — стає помічним. Ми завжди можемо отримати наснагу і силу на таке перетворення, обговоривши цю проблему з иншою особою. Таке обговорення буде особливо помічним, якщо ця особа пережила подібний стрес і успішно пройшла через досвід перетворення.
Очевидно, не всі негативні стресові чинники можна перетворити на позитивні. Наприклад, смерть дорогої нам людини означає, що ми мусимо пройти через процес скорботи. Не існує короткої дороги через цей жаль. Ми ніяк не зробимо горе приємним. І, отже, варто шукати способи звільнитися від такого напруження. Чи наші напруження є результатом великого горя, чи щоденного стресу, усім нам потрібно практикувати і використовувати якусь помічну форму розслаблення. Таких форм є багато, і кожен з нас, має використати те, що стане для нього помічним’.
Однією з поширених методик є відвести якийсь час кожного дня для хобі, яке заспокоює і розслаблює. Щовечора я зазвичай граю на піяніно і відпочиваю. Я такий музикант, як дятел — столяр. Моя музика, без сумніву, не розслабила би того, хто знається на ній і любить її, але вона розслаблює мене. Серед инших хобі, які можуть вас приваблювати, — випікання солодощів, садівництво, читання, спілкування, слухання музики, колекціонування, розглядання фотоальбомів, писання і т. ин.
Іще однією популярною методикою є побачення з самим собою. Під час цього побачення спробуйте навчитися насолоджуватися спокоєм, нічого не роблячи. Побачите, чи це допомагає. Зручно сядьте і заплющіть очі. Дихайте глибоко, вдихаючи і видихаючи до кінця. Уявіть себе у спокійному, гарному місці, яке ви справді відвідували або здатні легко собі уявити. Відчуйте, як усі ваші м’язи розпружуються. Розслабтеся і насолоджуйтеся цим щоденним побаченням зі собою. Це дешевше і краще від заспокійливих ліків.
- Знайдіть довірену особу, з якою ви можете бути цілком відвертими і почуватися в повній безпеці. Будь ласка, не відмахуйтеся і не кажіть, що просто не можете нікого знайти. З незначною підготовкою згодиться мало не будь-яка позитивно налаштована особа. Виговоріть усі ваші важливі емоційні переживання. Але подбайте, щоби й у вашого друга була така сама можливість. Ніхто не хоче бути звалищем для людського емоційного сміття.
- Підіть на прогулянку на природі. Насолоджуйте-
ся красою квітів. Спостерігайте і прислухайтеся до хвиль на озері чи океані. Гляньте на небо і попоми- луйтеся зірками. ;
- Перечитайте улюблену книжку чи вірш.
- Опишіть у щоденнику останню невдачу чи кризу у вашому житті, і не забудьте додати те, чого цей досвід вас навчив. У кожній проблемі чи кризі завжди існує позитивний аспект.
- Ведіть щоденник. Записуйте ваші думки, почуття і потреби.
- Пригадайте ваші улюблені жарти і посмійтеся. Гумор лікує.
Традиційна формула напруження є такою: «Надто активний мозок у недостатньо активному тілі». Щоденна енергійна (у міру можливосте) фізична активність відновлює рівновагу і вивільнює накопичену напругу. Вона очищує мозок і кров від хімічних речовин напруги, а також сприяє виробленню і поширенню хімічних речовин, таких, як ендорфіни, завдяки яким ми почуваємося розслаблено і спокійно. Дуже важко залишатися в депресії після активних занять спортом. Бігунів часто охоплює відчуття піднесеносте, що прийнято називати ейфорією бігунів. На фізичному рівні це наслідок нейрохімічних змін, що сталися в організмі завдяки заняттям.
Цікаво зауважити, що багато авторів, які пишуть про кризу середини життя, рекомендують насамперед щоденні, енергійні заняття спортом. Часто психологічні чи духовні потреби найактивніше заявляють про себе в середині життя. Результатом є не лише поява стресу, а й замкнуте коло, в яке потрапляють багато з нас. Це трапляється з нами тоді, коли наші потреби викликають стрес. Наслідком є ще більший стрес. Найшвидший вихід — щоденні активні заняття спортом. Бігайте, плавайте, швидко ходіть, але робіть щось!
Більш ніж п’ятнадцять років тому я пройшов «стресовий тест» для серця. Це було приховане благословення. Я ступив на біговий тренажер, а за моїм серцем спостерігав лікар. Я був переконаний, що тест — це звичайна рутина і що все пройде добре. Однак за шість чи сім хвилин лікар зупинив тренажер. Він попросив мене сісти і підняти ноги вгору. Тоді почав уважно прислухатися стетоскопом до роботи мого серця. Врешті-решт він сказав, що все повернулося до норми. Лікар пояснив, що в певний момент моє серце почало «трепетати». Воно важко працювало, але без видимого результату. Він припустив, що сталося це через «брак фізичної активносте».
Це стало початком моєї кар’єри бігуна. Я розпочав з повільного бігу на короткі дистанції. (Дідусі на прогулянці з собаками часто мене обганяли). Потім йшов, доки не міг відновити бігу. З часом мої можливості зросли, і тепер я пробігаю по три-чотири милі щодня. (Мені все ще доводиться остерігатися тих дідусів із собаками). Той день, коли я почав бігати, був справді «першим днем решти мого життя». Як сказав «бігаючий лікар» кардіолог др. Джордж Шіган, біг може не продовжити тривалосте: вашого життя, але він точно покращить його якість. Поза сумнівами, біг зробив це для мене.
Людське тіло — дивний механізм. Воно зношується через недостатнє використання. Дивним чином людська енергія з’являється саме тоді, коли ми фізично працюємо чи займаємося спортом. У результаті фізичне навантаження відновлює ту енергію, яку нам доводиться витрачати. Часто найкращим ліком від втоми чи виснаження є півгодинна аеробіка. Бездіяльність робить нас в’ялими. Вона спричиняє брак енергії, веде до депресії та відчаю. У це важко повірити, але нагромадити енергію неможливо; тобто ми не можемо назбирати запас енергії, не використовуючи її. Звичайно, адекватний відпочинок важливий, але якщо він не супроводжується фізичною активністю, то для більшосте з нас такий відпочинок виявиться депресивним. Невикористана енергія, як і невикористаний потенціял, обертається в руйнівну силу. Гадаю, з певністю можна сказати, що фізичні вправи будуть корисними для всіх. Заняття спортом дозволять усім нам збільшити запас енергії.
Відколи дослідники почали вивчати вплив фізичної активносте, її переваги не викликають сумнівів. Рівень смертносте від раку і хвороб серця Завжди був найвищим серед людей, чия робота вимагає найменше фізичного навантаження. На иншому кінці спектра рівень смертносте від раку і серцевих проблем був найнижчим серед тих, чия робота потребує найбільшого фізичного навантаження. (Порівн. ЗіерЬапіе МаШхеуге Зітопїоп, КоЬегі І. Зїюок. Тіїе Неаііпд Ратіїу. Вапіаш Воокз, 1984).
Звісно, не кожен може чи хоче бігати. Але майже кожен може швидко ходити. Швидка хода має майже всі переваги енергійних тренувань. Як і біг чи плавання, швидка хода пришвидшує метаболізм, у результаті чого тіло спалює калорії з більшою швидкістю. Вона покращує тонус м’язів і серцеву діяльність. Вправи також зменшують відкладення бляшечок у судинах, понижують кров’яний тиск і сповільнюють процеси старіння. Зважаючи на всі ці очевидні переваги, фізична активність є вагомим чинником людського щастя.
Регулярні фізичні вправи значно зменшують стрес і напруження. У результаті фізично активні люди бачать мирний і пропорційний світ. Вони мають здоровий погляд на речі. Вони думають чіткіше, пам’ятають краще і є радіснішими, приємнішими і оптимістичними. Звісно, початок може виявитися найважчою частиною. Але нагороди, що прийдуть згодом, величезні.
Аби нам бути щасливими і жити повноцінним життям, добре харчування є вкрай необхідним. Підтримувати форму за допомогою правильного харчування дуже важливо. Людський мотор просто не працюватиме злагоджено без відповідної заправки. Я знаю, що прив’язувати наші соціяльні хвороби до харчування — це звучить надто драматично. Однак такий зв’язок існує — від злочин- ности й божевілля до розлучень і наркоманії. Адель Де- віс, одна з найбільш шанованих дієтологів наших часів, стверджує:
«Безперечно, що всі оці соціяльні проблеми зростатимуть, охоплюючи іцораз більшу кількість населення, доки наше харчування значно не покращиться. Я не кажу, що погане харчування — єдина причина цих соціяльних хвороб. але неадекватне харчування все ж таки є вагомим чинником, якого, як сказала др. Маргарет Мід, “майже цілковито обійшли увагою»» (Ьеґз Еаі КідМ Іо Кеер Ріі. Нагсоигі Вгасе .Іоуапоуісїі, 1970).
Тіло, очевидно, є інструментом, завдяки якому цра- цюють розум і дух. Один з драматичних прикладів і доказів цього — ушкодження мозку. Уміння пізнавати і вибирати — це здатності розуму і духу. Але якщо мозок уражений, як у випадку з жертвами нещасних випадків чи побитими боксерами, спроможності розуму і духу можуть бути дуже обмеженими. Подібним чином, якщо мозок не отримуватиме необхідної поживи, то пропорційно зростатимуть ті ж самі наслідки. У випадку тривалого алкоголізму мозок з часом перетворюється на «місиво». Инший приклад: вітамін В6 необхідний для нормального функціонування мозку. Коли його усувають з дієти, намагаючись виснажити ракові клітини, і в дітей, і в дорослих настають конвульсії.
Східна притча про коня, візок і конюха добре ілюструє людське становище і людську взаємозалежність. Візок у цій притчі — це тіло людини, кінь — емоції, а конюх — розум.
Якщо система не працює справно, насамперед треба перевірити стан візка. Якщо його не змастили і не обкатали, то, мабуть, деталі його заржавіли чи прогнили. Можливо, за ним погано доглядали, а через відсутність відповідного ремонту його стан ще більше погіршився. Цей візок має вбудовану систему самозмащування. Вибоїни на дорогах мають сприяти циркуляції цих змазок. Однак, якщо за візком не доглядали чи зовсім не використовували, то може таке статися, що багато з його деталей заржавіли. Навіть його вигляд може бути занедбаним і непривабливим. Очевидно, задля безпечної та ефективної подорожі візок слід утримувати в доброму стані.
Тому багато психотерапевтів рекомендують почати з розслаблення, доброго харчування і фізичної активносте. Якщо подорож життям виявляється некомфортабєль- ною, найперше, що треба перевірити, це стан візка (тіла). Може виявитися, що проблема саме в ньому. Якщо проблеми не зникають, добрий психотерапевт тоді перейде до перевірки коня (емоції) і конюха (розум). Однак серйозні на перший погляд проблеми зникають, якщо тіло відповідно розслабити, нагодувати і потренувати.
Багато з наших історично вкорінених упереджень прагнуть заперечувати взаємодію тіла, розуму і духу. Та все ж ця тонка взаємопов’язаність щодня виявляється у нашому власному досвіді. Коли ми перенапружені, то легко дратуємося. Коли фізично недостатньо треновані — «розпадаємося» емоційно. Ми втрачаємо спроможність чітко думати. При тривалому стресі наш дух просто задихається. Належна увага до наших фізичних потреб у відпочинку, вправах і харчуванні має великий сенс. Без цієї турботи якість нашого життя дуже погіршується. Світ просто втрачає сенс і життя починає здаватися втомливою одноманітною працею. Ми починаємо запитувати себе: «Взагалі, до чого все це?».
Осмислення ідей про задоволення наших потреб
- Складіть список (Ви готові до ще одного списку?). Цього разу прохання скласти список речей, які ви зробили за останній тиждень, турбуючись про своє тіло. Використайте категорії розслаблення, фізичної активности і харчування. Тоді поставте собі оцінку за ваші зусилля турбуватися про тіло: 5 — фантастично, 4 — прекрасно, З — добре, 2 — посередньо і 1 — самообман.
- Виберіть партнера для звітности. Близький друг, без сумніву, буде радий приєднатися до вас у цьому процесі. Домовтеся, що ви регулярно зустрічатиметеся. Прийміть три рішення, які стосуються: розслаблення, фізичної активности і харчування. Поділіться ними з вашим партнером і пообіцяйте регулярно обговорювати ваші успіхи і невдачі. Зробіть написи, щоб нагадувати собі про ці рішення. Причепіть ці написи на вашому дзеркалі, на закладках до книжок, на вашій персональній дошці оголошень. Безперечно, все це вимагатиме від вас рішучої на- полегливости. Але, будь ласка, запам’ятайте: спрацьовують лише ті програми, над якими ми готові працювати.
- Локалізуйте свої стресові чинники. У списку нижче відзначте ознаки стресу, які ви регулярно переживаєте. Деякі з них — фізичні, инші ж — емоційні. Усі є сигналами, які щось говорять вам про ваше розслаблення, фізичну активнісвпь і харчування.
- М’язове напруження
- головні болі
- поганий стан шкіри
- болі в грудях
- холодні кінцівки
- ненормальні звички харчування
- тремтіння
- запаморочення голови
- збої в серцебитті
- проблемне дихання
- психосоматичні хвороби
(гіпертонія, виразка, кропив’янка, часті простуди)
- систематична втома, попри достатній сон
- нездатність добре виспатися
- нервозність
- часті напади гніву, дратівливість / ;
- часте відчуття спустошення
- виснаження: «Я просто далі так не можу»
- нездатність сповільнити діяльність
- нездатність радіти, сміятися 1
- постійне відчуття «накручености»
- часті напади тривоги, страху, хвилювання
- нездатність зосередитися
- неспокій
- труднощі у спілкуванні з иншими
- систематичні марення
- часті бажання уникати ситуації, що повторюється
- брак апетиту, надмірний апетит.
Запустивши в дію програму розслаблення, фізичної активности і харчування, ще раз перегляньте симптоми, які ви щойно відзначили. Зауважте, послабилися вони чи зникли.
Важко бути щасливим, якщо ви подорожуєте життям напружені або втомлені. Отож, починайте. Все решта — легко.
Для тих, хто не любив, старість є зимою самотнос- ти. Найбільший людський талант був заритий в землю для того, щоб він не загубився. 1 врешті-решт втрачено було все. Ніхто не прийшов і ніхто не подбав. Зосталася лише нелюбляча людина, що самотньо очікує смерти.
Для тих, хто любив, старість є часом збирання врожаю. Зерна любови, так старанно і так давно висаджені, з часом дозріли. У сутінках свого життя любляча особа оточена присутністю і турботою инших. Те, що давали вільно і радісно, повернулося сторицею.
Якщо є слово, яке найчастіше вживають неправильно, то мені воно невідоме. Більшість молоді і багато з нас, достатньо дорослих і досвідченіших, вважають любов почуттям. Коли почуття приходить до нас, ми говоримо про «закохування». Коли почуття минає, любов раптово стає справою минулого. Вона закінчилася. Захоплення, чи тимчасове емоційне притягання, дуже часто плутають з любов’ю.
Ще одним джерелом непорозуміння є те, що майже всі ми в якийсь час хибно тлумачимо потребу в любові. Коли з’являється инша людина і задовольняє одну з наших потреб, ми спокушені сказати: «О, я люблю тебе».
Класичний вираз справжньої любови: «Я потребую тебе, бо люблю», — дуже відрізняється від «Я люблю тебе, бо потребую». Ви не заробляєте мою любов тим, що заповнюєте мою порожнечу, задовольняєте мою потребу. Моя любов завжди є вільно подарованим даром.
Справжня любов, на мою думку, — це рішення і зобов’язання. Перш ніж зможу по-справжньому когось полюбити, я повинен прийняти внутрішнє рішення, яке зобов’язує мене робити те, що є найкращим для дорогої людини. Любов спонукає мене сказати, зробити, бути тим, чим кохана людина потребує. Любов попросить мене бути жорстким чи ніжним, сталевим чи оксамитовим. Любов попросить мене сперечатися з коханою особою чи заспокоїти її. Але спочатку маю сказати так любові. Я повинен прийняти це рішення і зобов’язання. Що би любов не вимагала від мене — маю бути готовий це виконувати. Приймаючи рішення, маю спитати себе тільки одне: «Який вчинок буде вчинком любови?».
Чи це можливо? Звісно, неможливо бути досконалим у всьому. Але ідеал цей прекрасний. Фактично, таким є єдиний життєвий принцип, який здатен зробити нас щасливими. Кожної миті нашого життя ми ставимо собі фундаментальне запитання. Воно стосується нашого життєвого принципу. Я можу запитати: «Як заробити найбільше грошей?». Або: «Де мені буде найцікавіше?». Особа, яка вирішила зробити своє життя вчинком любови, не думає найперше про гроші чи розваги. Любляча особа не питає про задоволення, не прислухається до аплодисментів і не принюхується до фіміяму. Основне спонукання цієї особи є просто бути люблячою особою. Єдине питання таке: «Який вчинок буде з любови?». Таким є життєве рішення. Таким є життєве зобов’язання.
Звичайно, любов може існувати на багатьох рівнях. Одні люди мають перевагу над иншими. Рівень «зобов’язання» глибший у деяких випадках, наприклад, у подружжі чи сім’ї. Існують незнайомці, знайомі, вороги, шкільні друзі, колеги, друзі, сусіди, близькі друзі, сестри чи брати, батьки, чоловіки і дружини, діти. Любляча особа намагається, наскільки це можливо, збагнути, упізна- * ти і задовольнити потреби инших. Однак, через те, що існують різні рівні близькости, завжди існуватимуть різні рівні присвяти себе иншим. Існує порядок пріоритетів, відповідних до рівнів зобов’язання. Сім’я перед друзями. Друзі перед незнайомцями і т. ин.
Любов ДО себе І любов ДО ИНШИХ
Звісно, ми не можемо говорити про любов до инших, не згадавши спочатку, що любов починається вдома. Насамперед ми повинні любити самих себе. Психіятр у сфері міжособистісних стосунків Гаррі Стак Салліван каже, що «коли щастя, безпека і добробут иншої людини настільки ж важливі чи навіть важливіші для вас, аніж ваші власні, ви любите цю людину». Зрозумілим є припущення, що моє власне щастя, безпека і добробут важливі для мене. Фактично, до якої міри мені не вдається любити себе, до тієї ж міри я буду нездатним любити инших.
Якщо я хочу бути люблячою особою, то повинен зрівноважити своє власне щастя, безпеку і добробут зі щастям, безпекою і добробутом инших. Я маю збалансувати свої потреби з потребами инших, яких також люблю. Наприклад, я голодний і саме йду обідати або втомлений і збираюся спати. Я зустрічаю вас, а ви кажете, що вам потрібно поговорити. Маю запитати, наскільки важливою, наскільки нагальною для вас є потреба поговорити саме в цей час. Якщо справа незначна, я можу домовитися про зустріч завтра. Мої потреби візьмуть гору над вашими. Однак, якщо ви пережили серйозну невдачу, смерть у сім’ї чи у вас самогубні настрої, мій обід чи сон можуть почекати. Ваші потреби візьмуть гору над моїми. Любляча особа буде змушена приймати багато важких рішень, і це визначення пріоритетів напевно є одним із цих рішень.
Більшість із рішень любови має стосуватися добра особи, яку люблять. Дійсно добре для вас є не обов’язково тим, чого би вам хотілося. Ви можете, наприклад, напитися і попросити мене купити ще одну чарку. Або ви попросите мене підтримати вас у брехні чи обмані. Водночас ви можете бути сором’язливою людиною і попросите мене не зважати на вас. Я повинен відповісти заперечно на всі ці прохання. Инакше відбудеться емоційне приниження. Вам захочеться «переступити» через мене або грубо мене облаяти. Ви спробуєте маніпулювати мною з допомогою вашої люті чи ваших сліз. У цих випадках любов попросить мене не поступатися ані на сантиметр. Любов забороняє мені бути «хідником» чи «боксерською грушею». Любов попросить протистояти вам або відійти. Отож, що б ми не говорили про любов, вона однозначно не для тих, хто шукає найменшого опору. Вона для тих, хто може стати щасливим.
Мій друг більшу частину свого життя працював учителем. Якось він зізнався мені, що двадцять років своєї кар’єри був алкоголіком. Увесь цей час, розповів він, його сім’я і друзі виправдовували його. Вони були класичними «уможливлювачами», приймаючи його алкоголізм. Инші проводили його уроки, коли він був надто п’яним або у стані похмілля. Отож, усі ці роки тривало його саморуйнування. «Тоді, — він зітхнув з полегшенням, — дякувати Богові, хтось полюбив мене жорстокою любов’ю. Хтось полюбив мене достатньо сильно, аби протистояти мені. Він став просто переді мною і пообіцяв, що, якщо я не прийму його допомоги, він розкаже про це всім. Він сказав, що я хворий і що мені потрібна допомога. Він сказав, що любить мене занадто сильно, аби спостерігати, як я себе руйную. Саме це мене врятувало. Отак мені допомогли.»
Історія мого друга про те, як його любили жорстокою любов’ю, нагадала мені колись почуте: якщо кохана людина приходить додому у п’яному безпам’ятстві і засинає на траві перед домом, то найбільш люблячим і найдобрі- шим вчинком було б її там залишити. Це стане частиною її «сягання дна». Людина зміниться лише тоді, коли їй дозволять відчути весь біль, перестраждати наслідки пиятики. До речі, найжорстокіше було б увімкнути поливалку.
Існує третій об’єкт моєї любови — Бог. Окрім себе самого та инших, я маю любити Господа Бога усім розумом, серцем і силою. Любов до Бога додає любові новий та инший вимір. Не зважаючи на те, у що нам хочеться вірити, ми, безперечно, не можемо дати Богові нічого такого, чого Він не має. Бог не потребує нас так, як ми потребуємо один одного. Лише нужденні відчувають потребу, а Бог не є нужденним. Він просить нас любити один одного. І Господь обіцяє, щЬ все, зроблене для найменших із Його дітей, Він вважатиме зробленим для себе.
І, звісно, Бог таки просить нас прийняти і виконувати Його волю. Як я це розумію, найсуттєвіше у виконанні Божої волі є відповідь на запитання: Чи складаю я свої власні плани, а тоді прошу Бога підтримати їх? Чи, навпаки, запитую Бога, якими є Його плани, а тоді шукаю свого місця у них? Щоби нагадувати собі про це, на своєму дзеркалі я маю ще один напис — зі словами подяки Богові за любов до мене і запитанням: Якими є Твої плани на сьогодні? Я хотів би до них долучитися.
Звісно, Божа воля часто таємнича. Однак усі ми можемо бути впевненими: Бог хоче, щоби ми на повну силу використовували всі дари, якими Він нас обдарував. У другому столітті святий Іриней писав, що «славою Бога є людина, життя якої повноцінне». Чи дарували ви колись щось иншій людині, а потім помічали, що вона ніколи тим дарунком не користувалася? Пам’ятаєте, що ви хотіли запитати: «Чи тобі не сподобався мій дарунок? Чому ти ніколи ним не користуєшся?». Можливо, Бог хоче запитати нас про свої дарунки. У молитві «Отче наш» ми промовляємо: «Нехай буде воля Твоя». Я впевнений, що частина цієї волі в тому, щоб я використовував усі свої таланти. Я знаю, Бог хоче, щоби я розвинув свої відчуття, емоції, розум, волю і серце якомога повніше. «Славою Бога є людина, життя якої повноцінне.»
Щось у мені каже, що наша любов до Бога повністю вимірюється нашим бажанням робити ці дві речі: любити один одного, як ми любимо себе, і в усьому виконувати Божу волю.
Добре сказано, що існує три складові любови, які ми маємо дарувати один одному. Це доброта, заохочення і виклик. Лише розум і серце люблячої людини знають, коли і яка з них потрібна коханій людині. Але, скидається на те, що в загальному ці три складові любови будуються одна на одній у цьому ж порядку. Якщо я люблю вас насправді, то спочатку маю дати вам зрозуміти, що турбуюся про вас, що я на вашому боці. Я зобов’язуюся бути «для вас». Таким є послання доброти. Коли це з’ясовано, далі я повинен заохочувати вас повірити в себе. Дозволити вам вилізти мені на голову чи зловживати моєю силою — не значить любити вас. Це значить утримувати вас слабкими і залежними. Я повинен допомагати вам використовувати вашу власну силу, стимулюючи вас думати і вибирати самому. Таким є завдання заохочення. І, врешті-решт, після того, як я так гарно проявив доброту і заохочення, я маю кинути вам виклик, щоби втілити вашу доброчесність і обдарованість у життя. Ви знаєте, що я дбаю про вас. Ви знаєте, що я вірю у вас і я впевнений, ви можете це зробити. Тепер я кажу: «Зробіть це. Вперед, робіть це!». Таким є момент виклику.
Еріх Фромм влучно назвав любов мистецтвом. У науці, як у рецептах, існують точні міри і детальні інструкції. У любові не так. Я мушу творчо вирішувати, коли час для доброти, коли потрібне заохочення, а коли особа, яку я люблю, готова до виклику. Не існує підручників з інструкціями, немає однозначних відповідей, лише моє найкраще розуміння. Инколи я помиляюся у своїх судженнях. Але завжди можу вибачитися за свої помилки. А инші завжди можуть прийняти мої добрі наміри, навіть коли моє судження було хибним.
Одна з вимог, яким має відповідати справжня любов, є її безумовність. Протилежна, умовна, любов не є справжньою любов’ю. Це своєрідний бартер. «Я любитиму тебе за умови. поки. якщо. » Скидається на контракт, надрукований гарним шрифтом, і того, кому пропонують таку умовну «любов», просять відповідати усім вимогам. В иншому випадку контракт анулюють. Умовна любов лякає. Нас можуть її позбавити за один хибний крок. Умовна любов — це любов «терезів». Якщо ви кладете вашу пожертву на одну з шальок, то я покладу свою частку на иншу. Але я не дам себе обманути. Я спостерігаю за вами. Якщо ви не пройдете 50 відсотків шляху, не пройду і я. Звісно, така «любов» є фальшивою. Вона ніколи не виживає.
Я гадаю, що багато гніву в нашому світі є наслідком такої умовної любови. Врешті-решт, ми схильні ображатися на того, хто «любив» нас у такий умовний спосіб. Ми почуваємося використаними. Ми хочемо протестувати: «Насправді ви мене ніколи не любили. Ви любили моє обличчя, поки воно було гарним. Ви любили мій одяг і вимагали, щоби я тримав його в чистоті. Ви любили мої гарні оцінки і давали зрозуміти, що я не мав права не скласти іспиту. Ви любили мої здібності. Але ви ніколи не любили мене. Я завжди намагався вам вгодити. Я знав: якщо коли-небудь не зможу задовольнити ваші вимоги, то ви будете ставитися до мене, як курець до цигарок. Ви мене використаєте, витиснете з мене все і викинете».
Отож, любов, за своєю природою, безумовна. Але якщо я полюблю когось, а та людина постійно мені зраджуватиме? Чи безумовна любов просто щоразу пробачає і не перестає любити? Це добре запитання, і на нього потрібно відповісти, але відповідь не проста. Любов, звісно, не вимагає від мене стати дурним чи наївним. Отож, я маю обдумати — якомога старанніше — яким буде мій люблячий вчинок, поведінка, слово. Насправді тут не йдеться про вибачення. Звісно, я пробачаю вам. Любов не накладає обмежень на пробачення. Питання у тому, що є найкращим для вас і для мене.
Ось що я маю зробити. Мені слід зрівноважити мою любов до себе з любов’ю до вас. Я маю запитати: «Як мені найкраще зберегти самоповагу і водночас із любові допомогти вам?». Любов насправді є мистецтвом, а не наукою. Не існує чітких і очевидних відповідей. Любов не обіцяє нам зірку з неба.
Звичайно, покинути вас через те, що ви мене розчарували, було б проявом добре завуальованої форми умовної любови. З иншого боку, і далі довіряти вам після регулярних зрад не свідчило би про любов до вас. Така любов лише уможливила б вашу слабкість. Вона також свідчила б про відсутність любови до себе. Вона підривала б мою самоповагу. Отож, я мушу поставити собі це складне запитання: «Враховуючи всі обставини, що найкраще можна сказати, зробити, яким найкраще бути, — для вас і для мене?». Гадаю, у певний момент мені доведеться попросити вас вибрати між вірністю зі мною чи невірністю без мене. —
Иноді надзвичайно важко відповідати на запитання, які ставить любов. Спершу помічним буде обдумати таке питання: Що любов включає і що любов виключає? Святий Павло у своєму Першому листі до коринтян дає нам кілька пропозицій:
Любов, про яку я говорю, не легко втрачає терпіння.
Вона завжди шукає способу бути творчою.
Любов не власницька.
Вона не прагне вразити, ані не плекає пихатих ідей про власну значущість.
Любов чесно поводиться і не шукає егоїстичних вигод.
Любов не є вразливою чи крихкою.
Вона не пам’ятає зла, ані не втішається з зіпсутости инших людей.
З иншого боку, любов радіє із усіма добрими людьми, якщо перемагає правда.
Любов не втрачає надії щодо инших.
Любов не має кінця своєї довіри, а її надія ніколи не гасне.
Любов перемагає усе.
Любов — це фактично єдине, що вистоїть, коли все инше впаде.
Перифраз 1 Кор. 13, 4-8
ЩО РОБИТЬ ЛЮБОВ
БАГАТО СМІЄТЬСЯ завжди з вами, ніколи з вас
БЕРЕ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ за власну поведінку ВИСЛОВЛЮЄТЬСЯ, коли вам потрібна підтримка
ДІЛИТЬСЯ з вами, розкриваючи свої таємниці
Є ДЕЛІКАТНОЮ в поводженні з вами
Є ДОБРОЮ — зажди для вас, завжди на вашому боці ДОПОМАГАЄ ВТІШАТИСЯ тим, що ви є собою ДУМАЄ про вас і ваші потреби
Є ЖОРСТКОЮ ЧИ НІЖНОЮ, залежно від ваших потреб
ЗАОХОЧУЄ вас вірити в себе
ЗБЕРІГАЄ ТАЄМНИЦІ — ваші секрети в безпеці КАЖЕ ВАМ ПРАВДУ завжди і чесно МОЛИТЬСЯ за ваші потреби і ваше зростання НЕ ЗАУВАЖУЄ вашого марнославства чи людських слабкостей ПОМІЧАЄ гарне у вас, чого инші не помічали
ЧОГО НЕ РОБИТЬ ЛЮБОВ
НЕ ДАЄ вам непроханих порад
НЕ ВІДДАЛЯЄТЬСЯ від вас тому, що ви не відповідаєте її вимогам
НЕ ВИКОРИСТОВУЄ вас для власної мети, а потім викидає
НЕ ВИЛИВАЄ на вас усі свої емоції, як на смітник НЕ ВИХВАЛЯЄТЬСЯ, просто щоб вказати вам на ваше місце
НЕ ВТЯГУЄ вас у суперечки на кшталт «пан або пропав»
НЕ ЗВИНУВАЧУЄ вас і не пам’ятає про тяжкі образи НЕ КАРАЄ вас мстиво за помилки
НЕ ОБРАЖАЄТЬСЯ і не відмовляється говорити з вами НЕ ОБРАЖАЄ вас і не сприймає як належне НЕ ПАМ’ЯТАЄ все те, що ви зробили не так НЕ ПІДРИВАЄ вашу впевненість у собі НЕ ПРИНИЖУЄ вас гнівом, криком чи сльозами НЕ ПРОСИТЬ вас танцювати під її дудку
Мій власний список такий:
ПРИЙМАЄ вас такими, якими ви є
ПРИМУШУЄ вас стати всім, чим можете РОЗУМІЄ ваші злети і падіння, вибачає ваші «погані дні»
СПІВЧУВАЄ — знає, що значить бути вами СТВЕРДЖУЄ вашу доброчесність і обдарованість
ТУРБУЄТЬСЯ про вас, хоче знати, що з вами все гаразд
Є ТАКТОВНОЮ, навіть коли сперечається з вами ШУКАЄ ДОБРЕ у вас і завжди знаходить
НЕ ПРИМУШУЄ вас ‘ доводити свою цінність знову і знову НЕ ПОТРЕБУЄ завжди бути правою, мати відповіді на всі запитання
НЕ СУДИТЬ вас і не розказує, у чому «ваша проблема»
НЕ ТЕРПИТЬ ПОБЛАЖЛИВО, ніби роблячи послугу НЕ ШУКАЄ і не притягує увагу до себе
(Викладені тут ідеї стимулюватимуть ваше самостійне мислення. Можете їх вільно додавати, викидати, виправляти і запозичувати. Ваш власний список принесе вам найбільше користи).
Одне з найболючіших запитань, які ставить любов, таке: «Що вам потрібно?». Ваші відповіді різнитимуться у залежності від життєвої ситуації і настрою. Але, здається мені, що два дари завжди йдуть у такому порядку: чесне саморозкриття і щира підтримка. Бути відкритим і цілком чесним — це ніби гостинність. «Будь ласка, заходьте і почувайтеся зі мною, як вдома.» Більшість із нас боїться того, що подумають инші. Ми боїмося, що наша відкритість дорого нам обійдеться. Инші можуть з неприязні використати її проти нас. Звісно, ми намагаємося раціоналізувати наші страхи. Ми вибудовуємо стіни самозахисту на підставах того, що «добрі плоти творять добрих сусідів». ,
Один чоловік зізнався своєму терапевтові, що не поділився зі своєю дружиною своїми почуттями, бо «останнім часом вона в депресії, і я не хочу поглиблювати її сум». Через тиждень той самий чоловік повідомив, що нічого не розказав своїй жінці, бо «цього тижня вона дуже добре почувається, і я не хотів казати їй нічого такого, що би її засмутило». Терапевт правильно покритикував бідолаху. «Тут проблема у вас. Я гадаю, ви насправді боїтеся розказати їй про свої почуття. Ви використовуєте будь-яку відмовку, аби викрутитися.»
Любов чесна і відкрита. Але любов також добра і тактовна. Було б дуже сумно, коли б ми проходили один повз одного, мов кораблі уночі. Але було б сумно і тоді, коли б ми таранили і руйнували один одного. Спілкування — це насправді таємниця успішних любовних стосунків. (Я спробував викласти кілька помічних порад для успішного спілкування в иншій книжці, яку написав спільно з психотерапевтом Лореттою Бреді, У/іП і ке Кеаі Мє Ріеазе Зіапсі Vр? Тіютаз Моге РиЬІізйіпд, 1985).
Другий дар любови, який завжди вчасний, — це щира підтримка. Підтримуючи инших, ми допомагаємо їм оцінити їхню власну доброчесність і обдарованість. Ми підтверджуємо їхню цінність як особи, їхнє відчуття вар- тости. У першому з десяти завдань, запропонованих у цій книжці, ми сказали, що радісне самоприйняття є вкрай необхідним для правдивого щастя. Однак ніхто не може утримати його без допомога инших. Мені важко повірити в те, що я добрий вчитель, якщо мій клас постійно говорить протилежне. Більшість людських створінь ув’язнена за стінами і масками через страх вчинити неадекватно. Ніхто не зможе повірити у свою унікальну цінність, якщо инші її не визнають. Якщо людей щиро визнають, то вони повертаються до життя, як зів’яла квітка, яку щойно полили. Я довго вірив, що найбільша користь, яку може принести любов, —це щира підтримка. Вона змінює життя. Вона може змінити світ.
Можливо, ви згадаєте історію, що її написав гуморист Арт Бухвальд. Називалася вона «Мій друг, таксист і Нью-Йорк». Здається, що Артів друг був налаштований змінити весь світ, починаючи з Нью-Йорка. Його засіб простий: похвала або підтримка. Отож, після шаленої поїздки Арта і його друга на таксі, друт зробив комплімент таксистові. «Ви один з найкращих водіїв, яких я коли-небудь бачив. Якби ваша машина мала на один шар фарби більше, ви зачепили б кілька машин. Але ви їх обминули, і тому я вас вітаю.» Звісно, таксиста це вразило, і він запитав: «Що з вами? Ви насміхаєтесь?». Але друг Бухвальда наполягав, що він говорить серйозно. Таксист від’їхав, широко усміхаючись. Вони далі йшли вулицею, і Бухвальд помітив, як його друт підморгнув до жінки, що проходила мимо. Коли Арт запитав друга, чому він це зробив, той відповів: «Це частина мого проекту. Якщо вона вчителька, то в її класу сьогодні буде прекрасний день».
Звісно, пропонована нами підтримка має бути чесною і щирою. Люди відразу розпізнають нещиру підтримку. Однак усі ми знаходимо те, що шукаємо. І в людях довкола нас є стільки доброчесности і обдарованости, які переважно залишаються непоміченими. А можливо, нашого визнання і підтримки хтось дуже потребує? ;
Пригадую, якось до мене прийшла молода жінка, яка хотіла зробити аборт. Вона була на третьому місяці ва- гітности. Пригадую, як я описував їй стан її ненародженої дитини. Я розповів, що немовля має мозкові звивини і серце, що б’ється. На третьому місяці працюють усі фізичні системи. Я пообіцяв надати їй усю необхідну допомогу, якщо вона «дасть дитині шанс на життя». Чітко пам’ятаю, як вона підвела очі від підлоги. У них було запитання, дуже мені потрібне: «Я знаю, що ви любите мою дитину. А мене ви любите?». Раптом мене осяяло прозріння. Вона не мала любови, щоби поділитися нею з ненародженим малям, бо ніхто не любив і не турбувався про неї. Її власні страждання і страхи позбавили її здатносте любити инших.
Щоразу, коли думаю про неї, мені пригадується розмова, яку я мав зі своїм другом психіятром. Я запитав його, чому для більшосте з нас так важко любити. Він усміхнувся до мене тієї усмішкою, яку психіятри зазвичай бережуть для неодружених. Він погодився зі мною, що ми створені для любови так само, як ми створені рости фізично. Але, як певна хвороба може призупинити наш фізичний ріст, так само існує певна перепона, яка може перешкодити нам зростати в любові. Добрий лікар запитав мене: «Чи болів колись вас зуб?». Я визнав, що болів. «Про кого ви думали, коли у вас болів зуб?» — запитав він. «Тільки про себе», — відповів я. «Ось тут і відповідь, — зауважив він. — Біль притягує усю увагу до себе, до нас. Фізичний біль, турбота, невдачу, горе чи докори сумління — усі вони є болючими, і тому крадуть у нас нашу здатність любити. Коли біль стає стилем життя, людина стає дуже егоцентричною.»
Найскладніше зробити своє життя актом любови якраз у період болю. Здається, що біль притягує всю нашу увагу, абсорбує усю нашу енергію. Для любови нічого не залишається. Криниця суха. Більшосте людей у стражданні відома лише одна реальність: «Мені боляче». Лише коли ми успішно подолали або витримали біль достатньо довго, щоби він минувся, ми здатні знову почати любити себе та инших. Біль допомагає це зрозуміти. Упізнати демона — це щонайменше початок успішного його подолання.
У більшості випадків джерелом хронічної нещасливос- ти є неспроможність любити. Усі видатні психіятри — Фройд, Адлер, Юнґ, Франкл — говорили про це. Однак це зовсім не означає, що така неспроможність заслуговує на звинувачення. Можливо, моє раннє програмування і досвід не заохочували мене любити себе, мого сусіда чи мого Бога. Я можу провести більшу частину свого життя, сплачуючи високу ціну за цю неспроможність любити. Однак, можливо, я лише втілюю в життя своє минуле програмування і досвід. Можливо, мені не вдається любити через ідеї, які в дитинстві я засвоїв від иніиих.
Звісно, ми не можемо судити людську відповідальність. Але можна впевнено сказати, що якщо людина себе не любить, то попереду її чекають лише нещастя. Або, ймовірно, що через ранній досвід недовіри вона не любить инших по-справжньому. Доки переважає такий стан, реальної надії на щастя нема. Така людина живе в сумному і тісному світі, і єдиним його жителем є вона сама. І я маю сказати, що без люблячих стосунків з Богом людський дух серйозно страждає. Як писав колись французький автор Леон Блой: «Лише святі по-справжньому щасливі».
Пригадую, колись мені дуже не подобався один чоловік. Він був класичною ложкою дьогтю у моїй бочці меду. Ще тривалий час після того, як він щез із мого життя, мене переслідував неприємний спогад про нього. Отож, я зрадів, коли мене відвідав мій друг психолог, який стверджував, що коли щось дуже вас непокоїть, це значить, що ви не дослідили повністю причину вашого неспокою. Причина неспокою може бути не в тому, про що ви думаєте. Якщо б ви правильно її визначили, то ви не були б так нею занепокоєні. Отож, я розповів йому про свою проблему, і ми зробили його тест. Спочатку я заплющив очі і розслабився. Потім «звільнив» свій мозок від усього зайвого і пройшов через уявні двері. У кімнату за дверима я взяв зі собою лише несимпатичну мені особу і мої неприємні спогади. Невдовзі моє тіло почало реагувати, і, відповідно до вказівок, я вів діялог зі своїми фізичними реакціями. Яку емоцію я заштовхав глибоко в себе, так що вона проявлялася лише як фізична реакція? Укінці я відчував вину, а не злість. Коли мої плечі опустилися і зітхання полегшення зірвалося з моїх уст, мій друг психолог зрозумів, що я знайшов справжню причину мого неспокою.
Я справді зрозумів, що причиною мого внутрішнього неспокою було те, що я ніколи не любив неприязного мені чоловіка, а лише обурювався на нього. Я не міг пригадати, чи жалів його, чи запитував, чим йому допомогти. Глибоко в душі я знаю, що прикрі люди — це люди, які страждають. Але я не співчував йому його стражданні. Я витрачав усю свою енергію на те, щоби заперечувати прикрі прояви його характеру. Але я вчуся. Тепер знаю, що образа — це форма рабства. Я знаю, що платою за перетворення свого житгя на акт любови є зміна багатьох моїх старих звичок і цінностей. Це важко, але альтернативою є жалюгідне життя і самотня старість.
Любов: Божий дар для нас
і наш дар для Бога
Є дві речі, які я хотів би сказати про любов і про Бога. Я усвідомлюю, що в нашому плюралістичному суспільстві обидва мої твердження можуть стати темою для серйозних суперечок. Однак я вірю, що ця дискусія про життя з любов’ю буде неповною, якщо їх не розглянути. Мої переконання є такими: Любов — це Божий дар і Коли ми любимо, діє Бог.
Я приймаю Біблію як слово Боже. Отож, я звертаюся до Біблії за відповідями на запитання, подібні до тих, які ми зараз обговорюємо. На мою думку, Біблія досить чітко роз’яснює це питання. Любов дійсно є Божим даром. Святий Павло говорить про три основні Божі дари: віру, надію і любов. Далі він проголошує, що найкращим з цих дарів є любов. Павло каже, що існує багато різноманітних Божих дарів, але понад усе ми маємо просити дару любови (див. 1 Кор. 13, 14).
Святий Йоан висловлюється ще чіткіше. Він просто каже: «Любі, любім один одного, бо любов від Бога, і кожен, хто любить, народився від Бога і знає Бога» (1 Йо. 4, 7).
Гадаю, я можу передбачити, що ви зараз спитаєте: «Якщо любов є Божим даром, то чи можуть ті, хто не вірить в Бога, справді любити?». Щоби адекватно відповісти на це запитання, потрібно буде більше часу і місця, ніж ми маємо. Але дозвольте мені сказати просто. Так, звісно, люди без віри здатні любити. Бог вірить в багатьох людей, які не вірять в Нього. У деяких випадках Бог дає нам, наприклад, спроможність любити як прелюдію до дару віри. Инколи Бог просто просвіщає невіруючих у їхньому виборі любови і дає їм сили в їхньому зобов’язанні любови. Великий богослов Карл Ранер якось назвав таких людей «анонімними християнами». А святий Тома Аквінський наполягав на тому, що «Бог не обмежує себе в даруванні дарів тим, які поєднані з ним сакраментально ».
Иншими словами, «Бог дозволяє дощу зрошувати врожаї віруючих і невіруючих. Бог дозволяє сонцю обігрівати поля віруючих і невіруючих». Якщо це правда, то яку цінність має віра? Тих, хто вірить, віра відкриває до стосунків любови з Богом. Вона допомагає нам зрозуміти, звідки прийшли наші дари. І, звісно, віра завойовує для нас наступні дари, як ми довідуємося з історії кровоточивої жінки. Тій жінці і більшості людей, для яких Ісус творив чуда, Він сказав: «Твоя віра спасла тебе». Немає сенсу для Бога робити чудо, якщо воно не буде визнаним. Для мене є очевидним, що для того, аби розпізнати чудо, потрібна віра. Багато чудес Ісус не міг зробити через те, що в людей не було віри. Бог є чимось на зразок електричної розетки: можна отримати багато сили, але лише коли ми під’єднані. А під’єднання — це віра. Віра вивільняє силу Бога.
Знати про те, що любов є Божим даром, важливо, бо ми впевненіше отримаємо цей дар, якщо будемо знати, що його джерело — Бог, а не просто наші власні сили. Більшості з нас спершу треба випробувати наші власні маленькі засоби для встановлення стосунків любови. Згодом ми прийдемо до моменту так званого его-відчаю. Це момент визнання: «Я не можу цього зробити сам». Мушу повернути своє життя до просвітлення і натхнення від Бога. Мушу попросити Бога зробити мене провідником Його любови, наповнити мої криниці, щоби я зміг напоїти спраглих.
Таким є друге з моїх тверджень про Бога і про любов. Мені здається, я не завжди вірив, що коли ми любимо, то діє Бог. Тепер вірю в це. Колись я думав, що наші вчинки змінюють реальність. Якщо захищатиму правду, годуватиму голодних, кричатиму з дахів про те, що нашіптується мені на вухо, то так зміню все. Моя правда, моє співчуття і доброчесність згодом огорнуть цілий світ. Такими були мої думки упродовж «месіянського періоду», часу, коли я вдавав із себе Бога. Тепер я вірю у значно простішу ідею: коли ми любимо, Божа благодать вливається у цей світ через нашу любов — зцілюючи його, випрямлюючи його покрученість, лагодячи його зіпсутість і осяваючи його темряву. Ми є лише інструментами Бога.
Я переконаний, що коли ви і я приймаємо благодать любови і користуємося нею, то ми творимо умови для Божої дії. Наша любов — це канал, через який потече Боже зцілення і помічна благодать. Більшість із нас не має великих талантів, але всі ми можемо робити маленькі справи з великою любов’ю. І саме це є суттєвим. Любляча мати, на чиїх руках багато дітей, мовчазний монах, що молиться в якомусь далекому монастирі, стара людина, чий зір погіршується, підліток, який хвилюється через прищі, — усі вони здатні прийняти і втілити у вчинки дар любови. І коли вони це робитимуть, буде діяти Бог. Через тих, хто любить, Бог змінюватиме цей світ.
Пригадую, як одного разу перед п’ятнадцятьма особами я відстоював своє переконання, що жити необхідно з любов’ю. Вони, вочевидь, не вірили в те, у що вірив я. Цього вечора я дійсно намагався плисти проти течії. Мої друзі, які не погоджувалися зі мною, вивільняли свою за- тиснуту лють. Для більшосте з нас дуже легко почати відчувати себе, як місто в облозі. Нас нудить від людей, які нам брешуть, спотворюють правду і підтасовують факти. Хочемо їх ненавидіти і боротися з ними. Мої друзі потрапляли в такі ситуації. Вони наводили один приклад за иншим. їх висновок: «Деяких людей просто неможливо любити». Про себе я подумав, що вони плутали слово подобати собі зі словом любити. І, мабуть, я недостатньо чітко пояснив своє розуміння любови, як і різні її прояви.
Попри всю нашу схильність до змагання «пан або пропав», ми покликані любити. Незважаючи на всі наші дрібні сварки, постать Христа височить над усім нашим життя і всією людською історією. Він каже: «Любити лише ваших друзів? Це ж навіть погани роблять. Я прошу вас любити і ваших ворогів». Саме в такі моменти ми стикаємося з важкими викликами і наслідками життя в любові. Ми поволі приходимо до віри, що такого типу любов може бути лише благословенням або даром Бога. Бог не просив би нас любити людей, які нам навіть не подобаються, якби Він не хотів допомогти нам і зробити нас сильнішими. Отож, ми поволі починаємо вірити, що наша любов є Божим даром і водночас умовою Його дії. «Це все, що вам наказую. Все решту я зроблю сам».
На Тайній вечері Ісус готується обмити ноги своїм апостолам. Звісно, Петро протестує. Клянуся, що чоловік, якого назвали «Скеля», завжди мав якісь застереження. Йдеться про те, що господар мив ноги лише тим гостям, котрим він хотів віддати честь. Після протесту Петра, «Ні, не митимеш моїх ніг повік!» (Йо. 13, 8), Ісус говорить про істину, про яку завжди говорив і згідно з якою жив. Він виразно пояснює, що кожен християнин має зробити своє життя актом любови. Він визнає свою владу, але наполягає, що Він не прийшов, щоби служили Йому, а щоби самому служити. Він пояснює апостолам важливість розуміти всіляку владу як службу любови. Тоді Ісус повертається до Петра: «Коли тебе не вмию я, то не матимеш зо мною частки». Отож, з розумінням чи без розуміння, Петро просить Ісуса вмити його голову і руки.
У Євангелії від святого Йона Ісус закінчує цю розмову таким словами:
«Знавши те, щасливі будете, коли так чинитимете»
Щастя, яке приходить лише як побічний продукт любови, можна пізнати лише тоді, коли його переживають.
Таку радість можна лише описати людям, які не люблять. Вони, без сумніву, вважатимуть її казкою. Життя, що є актом любови, можна уявити лише за принципом «Спробуй — можливо, тобі сподобається». Але альтернатива є зрозумілою. Якщо життя з любов’ю — це казка, то без любови — жахливий сон.
Нелюблячі люди просто ні про кого не дбають. Вони затаюють образи, старанно описані й відкладені у пам’яті. Вони не довіряють иншим. А почуваються упевненіше, ховаючись за масками. Вони вирішують, яку маску одягати, залежно від ситуації чи присутніх людей. Вони вважають, що стіни є безпечнішими, аніж мости. Ніхто ніколи не зміг їх збагнути. І люди, які бажають вступити з ними у якісь стосунки, є настільки ж обережними, нещирими і зацикленими на собі. Це життя в темниці. Усюди камери з ґратами. Самотність инколи стає дуже болючою, але завжди знайдуться якісь розваги, задоволення і чуттєві втіхи. Та тоді нелюбляча особа може лише запитати: «А щодалі?».
Я вже розповідав цю історію, і досить часто. Це був один з тих коперниківських моментів мого життя. І він має конкретне місце і час. Таким був мій власний досвід звільнюючого впливу любови.
Я був останнім промовцем із трьох. Я страшенно хотів вразити своїх слухачів, це була моя релігійна спільнота. Вони ще ніколи не чули, як я виступаю, і мені хотілося, щоб вони знали, який скарб був серед них. Я рідко коли нервую перед промовами. Розумієте, мій язик має великий досвід. Але цього вечора він був сухим, а руки холодними. Я нервував. Тоді почав мовчки молитися, готуючись до сподіваного моменту слави. Але моя молитва не приносила результатів. Я і далі нервував.
Отож, знову помолився, нагадуючи Господові про Його обіцянку дарувати нам усе, чого б ми не попросили в Його ім’я. Але мій язик і далі був сухим, а руки холодними. Тоді я пригадав пораду старого мудреця. Він сказав: «Якщо ви не перестаєте ставити Богові одне і те ж запитання і не отримуєте відповіді, поставте инше запитання». Отож, я запитав у Бога: «Чому я так нервую? І чому Ти ніяк цьому не зарадиш? Чи Ти хочеш мені щось цим сказати?».
Тепер мені не важко повірити у люблячого Бога, який взаємодіє і спілкується з нами. Фактично, тільки в такого Бога я і вірю. Хай там як, а того вечора, коли я сидів перед 120 братами-єзуїтами, я знаю, що до мене промовляв Бог. Знаю, що це була Божа благодать. Десь углибині себе я почув:
«Ти готуєшся ще до однієї вистави. А мені вона не потрібна. Ти хочеш показатися перед своїми братами так, щоб вони дізналися, який ти хороший. Вони цього теж не потребують. їм потрібна твоя любов, щоби вони знали, які хороші вони».
Я знаю, що не придумав сам цього послання. Знаю, що воно прийшло від Бога. Воно глибоко змінило мене і моє життя. Після того, як я почув ці слова, я глянув на членів своєї спільноти. Я подивився на старих, котрі залишили вчителювання і готуються піти з життя. Досить молодий і повен сил, я запитав себе: «Як це бути старим? Яке це відчуття, коли рух життя проходить осторонь? Коли ніхто ніколи не зупиниться спитати, як ти? Яке це відчуття?». Тоді я подумав про хронічно хворих. Кожного ранку вони прокидаються з агонією в нутрощах, що зветься виразкою, чи з болем у кістках — артритом. Втішаючись життям із майже безперервно добрим здоров’ям, я запитав себе: «Яке це відчуття, коли ти майже весь час хворий? Як це, коли щоночі береш зі собою біль до ліжка і щоранку з ним прокидаєшся?».
Тоді я глянув на чотирьох чи п’ятьох членів моєї спільноти, які є анонімними алкоголіками. «А на що це подібне? — запитав себе. — Що значить жити зі шкідливою звичкою? Що значить боротися за підтримання тверезосте з дня у день? Що значить встати на зібранні і сказати: «Мене звати. Я алкоголік»?». Тоді я глянув на людей, які не надто успішні у своїй праці. Щиро кажучи, Бог благословив мене більшим успіхом, аніж я коли-небудь мріяв. «Ви почуваєтеся невдахами? — подумки спитав я своїх менш успішних братів. — Ви не визнаєте або заздрите успіхові инших? Чи задумуєтеся ви колись над тим, чому вам нічого не вдається, а в инших усе складається добре?».
Нелегко пройти навіть кілометр у чужому взутті. Це праця чесноти, що зветься емпатією. Емпатія, переконаний я, є прелюдією до любови до инших. Після напливу цих емпатичних запитань я почувався присоромленим своїм егоцентричним бажанням вразити цих людей. Я молився за благодать показати їм, наскільки гарним був я. А мав молитися за благодать любити їх.
Але цього вечора Бог мав для мене ще одне завдання. Сповнений благодаті, я пригадав Мері Мартін, співачку і комедійну артистку. Якось про неї сказали, що «важко було б сидіти серед авдиторії Мері Мартін і уявити, що авдиторія любить її більше, ніж вона любить авдито- рію». Хай там як, саме ця Мері Мартін сказала, що вона ніколи не виходила на сцену без того, щоби спершу не визирнути з-за завіси на своїх глядачів і не прошептати: «Я люблю вас! Люблю вас! Люблю вас!». Мері Мартін стверджує, що ви не будете нервувати, якщо по-справжньому любите. Єдиний спосіб нервувати, сказала вона, — це бути зосередженим на собі. Ви будете нервувати, лише коли запитаєте: «Як у мене справи?». Але ви перестанете, коли запитаєте: «Як у тебе справи?». Це останнє запитання позбавляє зациклення на собі.
Отож, я глянув на спільноту цього пам’ятного вечора і дуже тихо пообіцяв: «Я не знаю, чи дійсно любив вас раніше, але я буду любити вас, любити вас, любити вас». Немовби чарівною паличкою змахнули над моєю головою — уся нервозність і напруження зникли. Сухість зникла з вуст, а кров приплила до кінчиків пальців.
Це був досвід, який я отримав раніше, але вчитися якого маю знову і знову. Одного дня, можливо, я повністю відкриюся для його значення. Любов — це звільнення. Любов — це те, що полегшує життя. Любов позбавляє напруження і нервового зациклення на собі. Вона звільняє нас для життя у спокої. Любов дає нам надію на тривале щастя.
Осмислення ідей прб любов
- Напишіть свій власний варіянт: «Що робить любов» і «Чого любов не робить». Складіть список того, що, на вашу думку, любов включає в себе, а що виключає. Судячи з цього списку, що любов просить вас зробити і чого уникати?
- Складіть список і порівняйте. Напишіть імена десятьох людей, яких ви знаєте найкраще. Тоді пронумеруйте їх відповідно до їхньої активної спроможности любити. Поставте найбільш здатних до любови (на вашу думку) на вершині списку, а найменш здатних — внизу. Тоді пронумеруйте тих самих десять людей відповідно до їхнього очевидного щастя, спокою і задоволення. Знову ж таки, найіцасливіших (на ваше судження) поставте на вершині вашого списку, а найменш щасливих — внизу.
- Спробуйте повправлятися в емпатії. Виберіть члена сім’ї або близького друга і напишіть, що означає буги цією особою. Знайдіть якомога більше подробиць. Тоді покажіть цей опис вибраній особі. Запитайте скромно: «Ти справді саме такий?».
- Ведіть щоденник. Насамкінець, напишіть у щоденнику короткий список проблем, які ви мали останнім часом. Пригадайте старі і знайомі турботи, важких людей, фізичні проблеми чи проблеми зі здоров’ям, неприємні обов’язки і т. ин. Після кожної «проблеми» пригадайте, з якою силою вона притягувала вашу увагу і зменшувала вашу спроможність до любови. Чи залишалася у вас можливість думати про инших? Як ви ставилися до них, коли ця проблема досягла піку? Що в цей час відбувалося всередині вас?
Чи висновки, до яких ви дійшли під час цього само- дослідження, допомагають вам зрозуміти инших? Чи погодитеся ви, що страждання, видиме воно чи ні, зменшує людську спроможність до любови?
Любов є поганим математиком. Вона не веде точних рахунків того, що зробила. Вона просто продовжує робити добро. і усміхатися.
Усі ми — прочани, істоти у процесі. Кожен з нас має сміливо йти своєю дорогою, сходити на власні вершини, боротися за долю, що є тільки його. Я — це я, а ви — це ви. Иноді здається, що значно безпечніше йти добрим старим битим шляхом. Безпечніше бути частиною стада. Непроторена стежка завжди здається надто ризикованою. Але усі ми є прочанами, кожен на шляху до власної долі. Не існує одного шляху для всіх. Усі ми обдаровані величезним, унікальним потенціялом. Однак на нашій зустрічі з долею ми йдемо на ризик, нас відкидають і ранять, нас збивають з ніг і нам доводиться вставати. Ми маємо навчитися переживати поразки. Уся ця подорож така незнана, така жахаюча, сповнена пригод.
Прочани на своєму шляху до обіцяної землі, здавалось би, понад усе мають бути сміливими і дуже сильними. Иноді здається, що одна лише цілеспрямованість змушує нас іти далі. Великою спокусою є знайти місце під сонцем і там зупинитися. Багата уява може і таки вигадує тисячі виправдань: «Таке просто не для мене», «Ось це настільки ж добре», «Навіщо пробувати щось нове?». Ми можемо у сотні способів виявляти свою нещасливість. Серця, що спливають кров’ю, обов’язково хтось помітить, і нас кинуться рятувати. Наші рятівники також знайдуть для нас виправдання. Вони переконають нас у тому, що люблять нас такими, якими ми є, і що немає потреби прагнути до чогось більшого.
Отож, ми приречені залишатися в одному і тому ж місці. Ми робимо все те саме, що робили завжди. Наші дії і реакції стали дуже передбачуваними. Комусь ми здаватимемось надійними. Инші помітять, що нас паралізували наші власні страхи. Ми застиглі і закостенілі. Кожен день стає точною копією попереднього. Кожен новий рік дуже скидається на минулий. Наші кістки болять трохи більше. Нові зморшки з’являються на обличчі. Енергії стає все менше. Але у всьому иншому ми залишаємося такими ж, якими були завжди, живучи у світі без викликів і змін.
Усі ми живемо переважно у безпечних межах зони комфорту. Поки залишаємося там, почуваємося безпечно і знаємо, що робити. Ми випробували на практиці усе в межах тієї зони комфорту. Є певні емоції, які нам легко виражати, бо ми чуємося комфортно, показуючи їх. Инші емоції перебувають просто поза межами нашої зони комфорту, а ще инші здаються неймовірно далекими. Якісь дії даються нам легко і невимушено. Ми можемо їх робити, як кажуть, з однією рукою за спиною. Але инші нас лякають. Ми жахаємося від однієї думки про них. Наші зони комфорту поширюються навіть на одяг, який ми носимо. Нам зручно дотримуватися певної моди і обирати певні кольори, але є инші, в яких ми би чулися надто помітними чи надто простими, і тому вони для нас незручні.
Одна з перепон до росту є тою, що ми схильні пояснювати і виправдовувати ці зони комфорту. Успішне виправдання завжди починається з фільтрування нашої мови. Нам лиш слід підібрати правильні слова. Отож, ми кажемо: «Це просто не для мене», «Це не мій стиль», «Мені просто незручно так діяти». Найраціональніше буде прямо сказати: «Я просто не можу». Ці слова мають своєрідну «завершеність». Якщо би ми сказали: «Я не буду», — хтось нас запитає: «Чому?». Але якщо ми кажемо: «Я не можу», — нас радше залишать у спокої. Якщо ви не можете, то значить не можете. Ах! Нарешті я сам у моїй зоні комфорту.
Свідомо виходити за межі нашої зони комфорту — це те, що я називаю «переростати себе». Але тут же, однак, треба зробити зауваження. Ми докладаємо певних зусиль, коли робимо щось правильне і розумне. Не йдеться про те, щоб ми роздягалися у публічних місцях, ранили чи бентежили инших людей в ім’я нашого зростання. Ріст є викликом здійснювати щось правильне і розумне, але від чого нас завжди стримував страх. Наприклад, я би хотів виголосити промову на людях або висловити свої правдиві почуття. Однак мені надто лячно. Ось це і буде найкращою сферою, в якій слід переростати себе.
Очевидно, що всякий ріст включає певні зусилля. Мені слід спробувати щось нове. Спочатку я буду почуватися незграбно, незручно і навіть трохи присоромлено. Але щоразу, як це робитиму, мені буде комфортніше. Зрештою, те, що колись було поза межами моєї зони комфорту, тепер буде всередині неї. Повторні зусилля виведуть мене у новий і ширший світ. Я стану вільнішим. З часом я вироблю в собі «звичку зростання». Мене почне розважати випробовування нового. Старі страхи і паралізуючі обмеження, які колись заганяли мене в глухий кут життя, здаватимуться такими безглуздими. Я навіть дивуватимусь, як я дозволив залякати себе таким беззубим звірам.
Переростати себе — це ніби народжуватися заново. Чи доводилося вам бачити пологи? Новонароджене маля має такий вигляд, неначе йому хочеться повернутися до теплого лона, з якого воно вийшло. Але лоно, за своєю суттю, дуже обмежувало. Немовля мусило було там, де його мати. Тепер воно вийшло в новий світ, у ширший світ. З часом і з невеликою практикою немовля зможе вивчати цей більший світ.
Особу, що націлена переростати себе, сама сила тої цілеспрямованосте виводить у ширший світ. Тоді така особа здатна вивчати цей більший і прекрасніший простір. Стримуючі обмеження зони комфорту поступово будуть поступатися повноті життя і щастя.
Тепер ми, очевидно, можемо продумати свій шлях у новий спосіб діяння. Наприклад, якщо я навчуся думати про себе як про особу компетентну, то матиму силу брати на себе щоразу відповідальніші завдання. Однак переростати себе — це і зворотний процес. Це означає, що коли ми будемо діяти по-новому, то почнемо думати про себе инакше. Наприклад, я думаю, що не можу виголосити промову на людях. Моя концепція самого себе не включає такої здатносте. Якимось чином я просто не думаю, що «я це вмію». Тоді одного дня все змінюється. Я виголошую промову, і всі кажуть, як гарно я це зробив. Поступово починаю думати про себе як про промовця. Я дією створив собі нову думку про себе. Гадаю, усі ми колись мали подібний досвід. Чи пам’ятаєте ви, коли вперше змогли проплисти без підтримки инших? «Я вмію плавати!», — крикнули ви на весь світ. Так само було, коли ви спекли свій перший пиріг чи забили першого гола. Ви зробили щось уперше, і ваша концепція себе змінилася. Раніше ви були переконані, що ви є особою, що не може, а тепер ви думаєте про себе як про особу, що може! Це ще одна перемога.
Наші можливості настільки ж великі, як і той світ, у якому живемо. Але існують певні сфери, на які багато кому з нас необхідно звернути особливу увагу. Перша з них — це вираження емоцій. Не раз було доведено, що придушування у собі почуттів є саморуйнівним. Просто так нам це не обійдеться. Про що б ми не говорили, ми втілимо це в дії. Наші невисловлені почуття відгукнуться болем голови чи виразкою. Ми спрямуємо наші приховані почуття на невинних людей. Або затаїмо образу, яка поступово нас отруюватиме. Але придушення наших почуттів просто так нам не минеться. Ми мусимо говорити иншим, що ми насправді відчуваємо. Тут важливе правильне і розумне вираження почуттів. Будь ласка, перегляньте розділ про спілкування (завдання 8) і вивчіть необхідні для цього методики. А детальніші поради ви можете знайти у ШІ1 ікє Кеаі Ме Ріеазе 5іапсі ІІр? (Ровгеїі апб Вгасіу, Тіютаз Моге РиЬІізЬіпд, 1985).
Корисну сферу для переростання себе можна окреслити виразом: «Те, що я завжди хотів зробити, але боявся спробувати». Усі ми колись мріяли «дістати зірку». Але наші страхи, особливо боязнь невдачі, стримували нас. Звісно, наші переживання здебільшого суб’єктивні. Те, що комусь страшно спробувати, хтось инший вважатиме природним і легким. Але з типових викликів можна згадати такі: виголосити промову, виявити свою вдячність иншим, не погодитися з учителем чи начальником, вийти у відкрите море, полетіти кудись літаком, навчитися гри на музичному інструменті, висловити свою думку, коли промовчати значно простіше, брати уроки танців, написати лист-похвалу чи протест у газету. Що ви завжди хотіли, але боялися зробити?
Обов’язковою сферою для переростання себе є особиста автентичність, чи справжність. Така автентичність закликає прислухатися до того, що відбувається всередині нас, і по-зрілому чітко про це заявити. Якщо я непевний, то все, що маю зробити, — це визнати цю непевність. Якщо я чогось не розумію, то мушу прийняти, що я дійсно цього не розумію. Коли знаю, що я в чомусь обдарований і мій талант потрібний, — маю вийти вперед і стати добровольцем. Я завжди по-дорослому буду висловлювати свої потреби. Не буду боятися попросити инших зробити мені послугу. І якщо щось мені болить, я голосно зойкну: «Ой!». Згодом я зможу відмовитися від своїх масок і удавань. Я буду чесним, відкритим і справжнім! А якщо я не справжній, то я — ніщо. Поставити собі таку мету — це, звісно, правильно і розумно.
Вирішальними для повноцінного і щасливого життя є взаємостосунки. Однак для багатьох із нас непросто їх зав’язувати. Саме тут було б добре починати переростати себе. Звичайно, для цього необхідно представити себе иншому: «Здається, саме з такою людиною, як ви, я хотів би познайомитися». Ох, повірили, подумаємо ми. Ну, але все одно продовжуйте. Стосунки також означають, що згодом ми ділитимемося «таємницями» і робитимемо щось разом. Аби започаткувати стосунки, ми маємо розкритися, прийняти таємниці инших, стати приязнішими, не боятися бути відштовхнутими.
Звісно, є безліч «маленьких кроків», на які кожен з нас має наважитися. Знаєте, на кшталт тих, що не потребують багато внутрішніх зусиль чи боротьби. Отож, ви спитаєте: «Навіщо перейматися тими майже непотрібними зусиллями?». Вони можуть здаватися несуттєвими. Однак, якщо здійснювати їх регулярно, то вони виб’ють вас зі звичної колії. І це може спричинити великі зміни і ріст. Потроху ми будемо змінюватися: з людини, яка намагається перерости себе, до тої, яка зробила це, — і далі до сміливої людини. Поступово ми переходимо до життя у значно ширшому, цікавішому світі. Ми виявляємо, що кожен момент ми проживаємо як новий і свіжий.
Найлегшими спробами перерости себе можуть буги такі: подрімайте дощового дня; призначте зустріч зі самим собою, щоби розслабитися і подумати; складіть список справ, які слід зробити сьогодні, і дотримуйтеся плану; зробіть комусь послугу анонімно; напишіть пісню або поему; щиро зробіть комплімент комусь, хто вам ніколи не казав приємного; відмовте у проханні, не піддаючись почуттю вини; поспілкуйтеся з дитиною; потримайте чиюсь руку; спробуйте зробити щось таке, що може не вдатися; ідіть повільно, коли поспішаєте; позбудьтеся чогось, до ЧОІ’О звикли. Ну ж бо, вперед!
Дослідники людської природи підрахували, що серед- ньостатистична людина використовує лише 10 відсотків свого потенціялу. Дев’яносто відсотків того, що могло б бути, тихо вмирає, пригнічене страхом і обмеженнями. Певні зусилля допомагають виправити це співвідношення. Инакше ми змарнуємо 90 відсотків життєвої краси, доброчесности та обдарованости. Ми підемо в могилу з невикористаними 90 відсотками нашої потенційної доброчесности та обдарованости. Сумно, правда? Дев’яносто відсотків нашого потенціялу запечатані у наших домовинах разом з нашими власними тлінними рештками.
Те, що скоро приносить користь і нагороду, зазвичай дається легко. На жаль, більшість досягнень вимагають часу і неабияких зусиль. Ми, звісно, не вбиваємо драконів наших страхів одним помахом меча. Однак, якщо наполягати на своєму, то ми дедалі легше і спокійніше робитимемо те, чого ніколи раніше зробити не могли.
Я дуже виразно пригадую свою колишню сором’язливість. Але, на щастя для мене, добрі й люблячі люди кидали мені виклик. Отож, я почав вступати в дискусії і брати участь в ораторських конкурсах у школі. Мені здавалося, що я помру чи принаймні втрачу свідомість від сорому під час своєї першої появи на сцені. Але за якийсь час і завдяки наполегливості сором’язливість почала зникати. Тепер вона майже щезла. (Час від часу я відчуваю сором’язливого хлопчика десь усередині. Він кліпає очима і хоче довідатися, чи все це реальне). Але не забувайте: ріст — це завжди поступовий процес, це міст, який поволі переходять, а не ріг, за який круто повертають.
Пригадую, як я читав про звільнення нацистських концентраційних таборів силами союзників наприкінці Другої світової війни. Скидалося на те, що багато полонених неохоче покидали бараки, мружилися на сонце, а тоді поверталися назад. Лише таке життя вони знали тривалий час. Вони звикли думати про себе як про полонених. Вони не могли уявити себе вільними. Отож, вони не могли відразу пристосуватися до життя на волі. На мою думку, така людська схильність певним чином притаманна усім нам. Ми були в’язнями наших страхів так довго. Ми продовжуємо жити в тісному, але безпечному куті, і, як це не сумно, використовуємо 10 відсотків нашої обдарованости. Тоді нам кидають виклик звільнитися — зробити перші незграбні кроки з нашої особистої темниці. Ми мружимося на сонце, а тоді хочемо мовчки повернутися до добре знайомих речей, до наших тісних, однак добре нам знайомих зон комфорту.
Один з неухильних законів людської природи такий: коли ми відмовляємося від одного задоволення, то мусимо знайти втіху в иншому і, якщо можливо, більшому задоволенні. Людська природа не зносить вакууму. Ми переступаємо через наші обмеження; покидаємо наше «місце під сонцем». Ми відмовляємося від безпеки наших зон комфорту. Ці зони комфорту завжди пропонували нам існування малоцікаве і без викликів. Задоволення, отримане у процесі переростання себе, дає нам свободу. Ми стаємо вільними. Ми діємо всупереч нашим паралізуючим страхам, а це звільнює. Як відомо, ми використовуємо лише 10 відсотків нашої обдарованости — обдарованости наших відчуттів, емоцій, розуму, серця. Пере- силивши себе, ми поволі виходимо з темряви до світла, з нашої самотности до любови, з нашого обмеженого існування до повноти життя.
На моє переконання, істиною є те, що не існує сильної або слабкої волі. Сильне чи слабке в нас — це мотивація. Мотивація штовхає нашу волю до дії. Нами рухає бажання. Очевидно, мотивація зростання певним чином буде стосуватися нашої свободи, радости і самоактуаліза- ції. Усі ми хочемо гарантованих і певних нагород, повнішого життя і більшої свободи. Що більше ми себе переростатимемо, то сильнішою ставатиме ця мотивація.
У кожній школі є група учнів, яких вважають малоуспішними. Вони мають усе необхідне, окрім бажання використовувати свої обдарування. І майже в кожній школі існує курс чи клас для таких учнів. На цих курсах завжди пропонують таке: «Зробіть щось самі. Спробуйте пробудити свою зацікавленість. Прочитайте книжку. Візьміть участь в якомусь проекті». Більшість малоуспішних сидять в останніх рядах, чекаючи на натхнення від учителя. Але троє з чотирьох учителів просто не здатні їх надихнути. Класичний малоуспішний учень звик сидіти осторонь життя, переживаючи одну кризу особистости за иншою. Він безперервно бурмоче: «Хто я такий? Чого я вартую? І кому яке до того діло?». Це скидається на сидіння у кріслі-гойдалці: ви нічого не досягнете, але маєте щось до роботи.
Доки малоуспішного не переконають перебороти себе, це напівіснування буде тривати. Запанувавши над собою, малоуспішний відчує ентузіязм, який зростатиме сам собою. Коли ми за щось беремося, сама наша діяльність збуджує подальший ентузіязм, який живиться сам від себе. Він природно зростає і множиться.
Ми вже говорили про користь переростати себе. Кажучи конкретніше — переборіть себе в чомусь одному кожного дня. Зробіть це за порядком аж до кінця списку. Тоді почніть спочатку. Переконайтеся самі, що ці зусилля вивільняють вас із малого і самотнього світу комфортних зон. Пережийте звільнення дією всупереч вашим страхам і болісним обмеженням. Пам’ятайте: одне завдання на день і одне завдання на раз,
- Емоція, про яку я ніколи не розповідав. Сьогодні я розповім комусь про неї.
- Ризик, на який я ніколи не наважувався. Сьогодні я наважуся.
- Досягнення, до якого я ніколи не прагнув. Сьогодні я спробую його здійснити.
- Відмова, на яку я ніколи не наважувався. Сьогодні я ризикну.
- Потреба, про яку я нікому не зізнавався. Сьогодні я зізнаюся в такій потребі.
- Вибачення, якого я ніколи не міг попросити. Сьогодні я вибачуся.
- Підтримка, яку я ніколи не пропонував. Сьогодні я запропоную таку підтримку.
- Таємниця, про яку я ніколи не розповідав. Сьогодні я розповів її комусь.
- Страждання, яке я приховував. Сьогодні я виявлю це страждання.
- Любов, яку я ніколи не висловлював. Сьогодні я скажу комусь: «Я люблю тебе».
На вас чекають ширший світ і повніше життя. Але ви маєте дорости до нього, виходячи за межі комфортних зон. Ну ж бо, вперед! Творіть своє життя.
Загалом, більшість людських пошуків закінчується успіхом. Усім нам вдається знайти те, що шукаємо. Об’єкти наших надій неначе весь час чекали, що їх колись знайдуть. Дехто з нас ще з самого дитинства неначе сформований для розчарування. Звісно, в таких випадках ми знаходимо розчарування в надмірі. Життя стає п’єсою розбитих мрії і втрачених ілюзій. Наші герої неначе завжди розсипаються, виявляючи свої глиняні ноги. Усе, що може статися не так, — стається. Промандрувавши всіма випробовуваннями життя, ми виявляємо, що дорога закінчується безвихіддю.
Дехто керується иншим «компасом». Ми неначе рухаємося битим шляхом. Краєвид мальовничий, а люди по дорозі охоче допомагають. Нам здається, що ми оточені добротою і нам щастить. У нас бувають невдалі дні, але врешті все закінчується добре. На власному досвіді ми розуміємо, що саме Господь Бог мав на увазі, коли глянув на своє творіння і усміхнувся: «Усе дуже добре!» (пор. Бт. 1, 31).
Кілька років тому вчені вирішили дослідити щастя суто науковим способом. Отож, вони знайшли 100 найуспішніших і найбільш задоволених людей, яких тільки можна було відшукати. Тоді вони взяти інтерв’ю у цих благословенних душ. Усю інформацію, зібрану під час спілкування з ними, відповідально і старанно вклали у потужний комп’ютер. Учені сподівалися з’ясувати, чи всі ці люди мали щось спільне. Вони намагалися знайти спільний знаменник людського щастя.
Спочатку цей науковий пошук спільного знаменника щастя виявився не надто обнадійливим. Ці найуспішніші і найбільш задоволені люди, на перший погляд, не мали нічого спільного — ні освіти, ні походження. Хтось із них навіть не закінчив університет, инші ж мали докторські ступені. Одні виростали в багатстві, иншим доводилося підніматися з бідности, у якій вони народилися. З усіх категорій найближче для спільного знаменника був той факт, що 70 із 100 опитаних осіб родом були з маленьких містечок з населенням менше 15 тисяч. Однак у кінцевому аналізі всієї інформації пошук науковців увінчався успіхом. Фактично, він завершився несподіваним відкриттям. Науковці виявили, що кожен зі ста суб’єктів був просто . «доброшукачем». Однак треба було придумати слово доброшукач, щоби описати цю спільну рису.
За визначенням, доброшукач — це та людина, яка шукає і знаходить, що є доброго в ній, в инших людях і в усіх життєвих ситуаціях. Мабуть, зазвичай ми знаходимо те, що шукаємо. Якщо ми постановимо собі знайти зло, то відшукати завжди буде що. З иншош боку, якщо ми шукаємо за добром, також існує багато добра, яке чекає, коли його знайдуть. Якщо ми шукаємо недоліки в собі і в инших, то пошук, без сумніву, завершиться успіхом. Однак, якщо ми пропускатимемо повз увагу слабке й недосконале і намагатимемося знайти добре і прекрасне, чого ніхто инший ніколи не шукав достатньо наполегливо, то наші пошуки будуть винагороджені успіхом. Усе залежить від того, що ми шукаємо. «Дивилися двоє з-за ґрат темниці. / Один угледів лиш болото, инший — зірниці».
Старий сільський проповідник якось виголосив: «Люди завжди намагаються пояснити проблему зла. Але існує инша проблема. Як пояснити усю доброту у світі?». На мою думку, проповідник має рацію. Як ми пояснимо, що є люди, які дотримують свої обіцянки? Як ми пояснимо людську відданість і турботу, життя, витрачене на служіння иншим? Як ми пояснимо героїзм? Існує багато доброти, і часто вона виявляється у несподіваних людях і місцях.
Ми знаходимо те, що шукаємо. Я спробував собі уявити, що було б, якби священик, поет і політик разом ішли однією вулицею. Кожен з них шукав би і знайшов би щось инше. Священик думав би про всі душі у високих будівлях і замислився б над їхнім життям і тим, як Бог діє у їхньому житті. Він поставив би складні питання про Божу присутність. Тимчасом поет занурився б у споглядання краси навислих гілок, справжнього тунелю з дерев. Ось він помічає усю гаму відтінків, шаленіє від розмаїття кольорів. Він іде вулицею у захопленні. Погляд політика ковзає по тих самих високих будинках, і він по- думки підраховує: «Он там багато голосів». Він роздумує, хто є лідером району і чи хтось пробував впливати на цих виборців. Священик, поет і політик — усі шукають і знаходять щось инше у тій самій ситуації.
Ви пригадуєте вправу під назвою «фантазія порожнього крісла»? Її пропонувалося для осмислення ідей, викладених у завданні 1. На семінарі про ставлення до життя, який я колись проводив, запропонував учасникам цю вправу. Через рік я отримав ось такого листа:
«Ваша реклама запрошувала емоційно стабільних людей, але я зуміла пройти. Я була у скрутному психологічному становищі більшість із моїх двадцяти дев’яти років. Однак після вправи «фантазія порожнього крісла» зрозуміла, що всі мої проблеми минулися. «Я», що вийшло і сіло в те крісло, було обшарпаною невдахою. Воно було немов побите щеня, що готувалося до ще більших знущань. Сумно було з того, що я добре знала, хто влаштовував ці побиття, — я сама. Я цілком зневірила сама себе постійною критикою. Щоразу зазираючи у дзеркало, я не бачила прекрасної усмішки, прямих білих зубів чи блискучих очей. Я шукала (поки не знаходила) якусь пляму, огидний прищик. Коли щось писала, то завжди шукала слова, неправильно вжиті чи написані. Мені прекрасно вдалося зруйнувати образ самої себе. Коли я мала сказати щось своєму уявному я у вашій вправі, я могла лише вибачатися перед собою: «Послухай, мені дійсно прикро. Мені прикро за все, що я зробила з тобою. І я урочисто обіцяю: відтепер буду твоїм другом. Я буду підтримувати тебе і надихати. Буду хвалити і цінувати тебе. Буду помічати в тобі хороше. Обіцяю: я справді буду дуже старатися».
Минув рік. Я чесно дотримувалася даних собі обіцянок. І кожного дня ставала дедалі впевненішою у тому, що мої проблеми минулися. Я припинила ходити до свого психотерапевта. Він погодився, що більше мені не потрібен, принаймні зараз. Враження таке, ніби це нове життя, другий шанс. Я стала другом самій собі. Почала зосереджуватися на доброму в собі. І все змінилося. Нарешті я стала достатньо щасливою і здорового особою».
Пошук доброго в собі жодним чином не є гординею чи марнославством. Воно може і має завершитися покірливим актом вдячности. Шукання доброго в собі — це єдина розумна річ, яку я можу зробити, якщо хочу бути щасливим. Бернард з Клерво колись сказав, що досконалий вияв правдивої покірности у Новому Завіті — це величання Марії, матері Христа. Там, як ви пам’ятаєте, Марія говорить своїй кузені Єлизаветі, що вона дуже щаслива: «Мій дух радіє у Бозі, моєму Спасителеві. Віднині хто мене пізнає, той зрозуміє також, наскільки я благословенна» (пор. Лк. 1, 46-47). Покірність не заперечує, а втішається дарами Бога. Покірність вдячна за свої благословення.
Щоби бути правдивим доброшукачем, мушу спрямувати свій погляд на дари, які отримав від Бога. Я маю поволі скласти список своїх благословень. Я повинен пошукати і знайти усю доброчесність і обдарованість, якими Господь благословив мене. Я маю погодитися з очевидним фактом, що все, що є в мені, — це Божий дар. Я повинен бути радісно вдячним за ці дари, які є частиною мене.
Люди бувають подібні на польові квіти. їхню доброчесність і обдарованість можна так легко не зауважити чи прийняти за належне. Усім варто колись зірвати польову квітку і уважно її роздивитися. Її листочки мають делікатні прожилки, Пелюстки такі тендітні, цвіт такий прекрасний. Коли ви це зробите, покрутіть квіткою на сонці і зверніть увагу на її особливу симетрію. Сама собою вона прекрасна.
Говорячи словами Роя Крофта, «Я люблю тебе за те, що. обходиш мовчанням усі мої дурощі і слабкості, яких не можна не помітити в мені, і за те, що витягнув на світло усе те прекрасне, за яким ніхто инший так уважно не шукав».
На людей також треба поглянути уважніше. Але нам слід зазирнути по той бік слабкого чи недосконалого, яке прикриває доброчесність у більшості з нас. Нам слід шукати красу, за якою ніхто достатньо довго не шукав чи так далеко не заходив. Однак заздалегідь попередимо доброшукачів: инші вважатимуть вас наївними. Світ загалом неохоче вірить в оптимізм доброшукачів.
Мені часто спадало на думку, що призначенням кризи в людських стосунках насправді є кинути виклик. Більшість людей у таких стосунках якийсь час рухається по рівнині спокою. Тоді приходить буря чи затишшя кризи. Можливо, усе починається через страх близькосте або через звичайну нудьгу. Або, можливо, це стається через звичну поведінку типу «пан або пропав», боротьбу за верховенство. Якою б не була причина чи природа цього, настає криза. Як кажуть китайці, в ній і небезпека, і можливість.
На мою думку, більшість із криз — це попереджувальний сигнал. Криза сповіщає партнерам про потребу знайти один одного на глибшому рівні. І ви могли таке переживати в якийсь момент вашого життя. Чи пригадаєте час, коли почувалися чужим близькій вам людині? Ви задумувалися, а чи не минула вже любов? Були кинуті сердиті слова, були ображені почуття, западала довга, тліюча неприязнь. Тоді ви раптом дізнаєтеся, що ця людина серйозно захворіла чи травмувалася. Увесь поверхневий конфлікт і, як наслідок, відчуження неначе зникають. Ви кидаєтеся на поміч цій людині. Ви дістаєте з ваших глибин те, про існування чого ви навіть не підозрювали. У цей момент сформувався новий і глибший зв’язок. Позолота поверхневої любови переплавилася на золото. Ви знайшли один одного на глибшому рівні. Таким був новий початок ваших стосунків.
Кажуть, що наші найбільші можливості приходять у наше життя замасковані під проблеми. Проблеми уміють кидати нам виклик, пробуджувати в нас сили їх долати, про існування яких ми навіть не підозрювали. Проблеми можуть виштовхнути нас із нашої передбачуваної рутини лише для того, аби вивести у життя нових можливостей. Врешті-рехпт ми, мабуть, виграємо більше від страждання, аніж від успіху. Але я переконаний, що міра отриманої користи залежить він нашого звичного складу розуму. Ми повинні бути готовими шукати і знаходити щось добре у всіх життєвих ситуаціях.
Нещодавно я почув, що мою подругу заарештували за незначне дорожнє порушення. Ця жінка є матір’ю п’ятьох дітей і дуже милою, делікатною особою. Вона їхала до крамниці у передмісті Чикаго. Високий і надто серйозний поліцейський зайшов за нею і звелів їй показати посвідчення водія. Він сказав, що, під’їжджаючи до крамниці, вона не там повернула. Коли вона попросила його зізнатися, що це був просто жарт, він заарештував її. Одягаючи на неї кайданки, він загнув її руку за спину. Рука зачепила його, і він додав обвинувачення: побиття поліцейського. Тоді, вірте чи ні, він покликав підмогу. Мою подругу забрали до поліції, обшукали, зняли відбитки пальців і посадили до камери.
Я почув усі ці подробиці ще до того, як зустрів її. Коли я розповів цю історію знайомому юристові, то він хапнув ротом повітря: «Це мрія юриста. На ній великими літерами написано “легкий мільйон»». І поцікавився, чи є в тієї жінки юрист.
Потім у мене з’явилася нагода ще раз почути цю історію з перших уст. Моя подруга запевняла мене: «Це був один із найважливіших досвідів усього мого життя. Я сказала поліцейським, що нарешті зрозуміла, що мав відчувати Ісус. Я запевнила їх, що впродовж Страсного тижня, коли ми пригадуємо Його страждання, як ніколи раніше я добре все розумітиму. Вони без упину твердили: «Ми виконуємо свій обов’язок, мем». А я без упину заспокоювала їх і дякувала».
До речі, я таки запитав її, чи має вона намір подати в суд на поліцейського, що її заарештував. Вона відповіла: «О, ні. Той поліцейський був просто бідолахою, що зреагував надто емоційно. Знаєш, він весь час називав мене «мем», але один раз обмовився і сказав “мам». Я відчуваю, він просто шукає маму».
Ми говоримо про потребу «обрамити» наш неприємний досвід для того, щоби знайти в ньому щось добре. Я гадаю, що термін походить від обрамлення картини. Рама підкреслює певні деталі, яких в иншому випадку могли б не помітити. Коли ми обрамлюємо наш досвід, ми переглядаємо його, щоби знайти срібну підбивку в темній хмарі, зосередитися на пройдених уроках, на здобутих перевагах. Багато психотерапевтів просять своїх клієнтів повторити історії їхніх нещасть. Лише повторний раз клієнта просять розповісти ту саму історію як історію можливости і прибутку. Наприклад, художник Джеймс Вістлер хотів бути професійним солдатом, доки його не виключили з Вест Поінта. Через цю невдачу він впав у таку депресію, що з метою терапії взявся до малювання. Співак Хуліо Іґлесіас прагнув бути винятково футболістом, поки його через травму тимчасово не паралізувало. Медсестра принесла йому гітару, щоби швидше минав час. Здається, коли зачиняються одні двері, тоді ж відкриваються иніні. Але важливо бути доброшукачем.
У часи Ісуса світ був холодним і жорстоким. Багаті марнували своє ліниве життя в безконечних оргіях, бідні жили у безпросвітній бідності. Дві третини усіх людей того світу існували у напівлюдській формі рабства. Улюбленим видом спорту тоді було спостерігати, як б’ються два гладія- тори, доки один з них не впаде від ран чи виснаження. У цей момент гладіятор-переможець очікував від глядачів подальших вказівок. Тоді глядачі брали гроші чи коштовності в одну руку, а великим пальцем иншої показували вниз або вгору. Піднятий палець означав: «Ці гроші або ці коштовності твої, якщо ти його помилуєш. Він жорстоко бився і знову повернеться нас розважати». Палець, обернутий донизу, був сигналом, хцо підштовхував переможця: «Вбий його. Він нецікавий. Проткни своїм мечем його горлянку».
Історики тих часів розповідають, що коли переможець добивав свою жертву, здіймався радісний крик, від якого здригалося все місто.
Це був світ, про який Письмо говорить: «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, а жив життям вічним. Бо не послав Бог у світ Сина, щоб засудити, лише ним — світ спасти» (Йо. З, 16-17). Прихід Христа у цей світ був найвищим актом доброшукання. Світ, котрий Бог визнав «дуже добрим» при його сотворенні, попри усю його нікчемність, все ще був добрим. Глибоко всередині кожного людського серця перебуває Бог і визнає доброчесність і обдарованість, які там приховані.
Ми, що створені за образом і подобою Бога, прилучимося до Божого щастя тією мірою, наскільки станемо доброшукачами. Для цього навіть існує науковий комп’ютерний доказ.
Осмислення ідей про доброшукання
- Опишіть себе в щоденнику. На кількох сторінках опишіть три свої найкращі якості. Нехай це стане початком рахунку особистих благословень.
- Опишіть у щоденнику когось иншого. Напишіть ще кілька аркушів, описуючи три найкращі якості того, хто вам не подобається.
- Обрамлення кризи, нещодавно вами пережитої. Розкажіть другові чи довіреній особі історію недавньої травми чи розчарування, але в контексті можливости і переваги. Пригадайте те, чого ви навчилися з досвіду. Проаналізуйте всеіопишітьдобрі результати,користь,узятузцьогодосвіду.
Багато найбільших життєвих можливостей приходять у наше життя замасковані під проблеми.
Усе здавалося таким благородним, таким великодушним, і якщо я кажу це сам собі, то навіть повним свя- тости: «Сягайте вершин. Викладіться якнайкраще. Не погоджуйтеся на другосортне». Сама риторика мого запалу зробити все якнайкраще, стати якнайліпшим, жене вогонь по жилах. Але риторика зраджує реальність. Риторика була нереалістичною. Нема нічого досконалого. Усе найкраще в мені завжди було надщербленим. Наслідки мого запалу до досконалости залишили по собі гіркий присмак. Глибоко всередині мене чувся тихий і протяжний стогін: «Але я так старався. Я віддав усе, що мав. Це була моя найкраща спроба». Потім від розчарування я рвав на голові волосся. Я замахнувся на недосяжне. Але нічого не допомогло. Я змушений був визнати, що я не досконалий. Я — творець помилок. Людський стан випробування і помилок — мій стан. Я випробував усі свої прикриття, всілякі відмовки. Я намагався робити вигляд, що все є при мені. Але, попри увесь мій шарм і претензійність, я весь час знав, що ніколи не міг зіставити свої мрії з їхнім втіленням. Я ніколи не міг бути досконалим.