Віктор Гюго — Собор Паризької Богоматері (скорочено)
Стислий переказ, виклад змісту скорочено
Дія роману розгортається в Парижі 1482 року. Велике свято на Гревській площі. Приїздить сам кардинал. Розігрують повчальну п’єсу молодого поета Гренгуара, але вона успіху не має. Тоді влаштовують конкурс гримас. Найбільш відразливого вирішили оголосити Папою блазнів. Це «почесне» звання одержав Квазімодо — дзвонар собору Паризької Богоматері. Нещасний був дуже страшний на вигляд: одноокий, горбатий та ще й глухий. Справжнє чудовисько! Але цей горбань був дуже сильний.
На площі серед багать танцює циганка Есмеральда. Вона така тендітна та красива, що здається поету схожою на ельфа. Разом з циганкою виступає її кізка Джалі. Дівчина добре навчила її передражнювати вельможних панів міста. Біла кізка така розумна, що навіть може, вдаривши по бубну копитом, вкритим позолотою, показати, котра година.
Вистава циганки усіх захоплює, їй сиплють у бубон гроші.
— Усе це чаклунство! — бурмотить суворий лисий чоловік, архідиякон Клод Фролло.
Він ненавидить красу та веселощі. Побачивши Квазімодо, щасливого з того, що він — Папа блазнів, Фролло жорстоко сварить нещасного каліку. Велетень підкоряється Клодові.
Поет Гренгуар, вражений красою циганки, йде за нею. Він бачить, як два чоловіки схопили дівчину, і викликає охорону. Один із нападників — Квазімодо. Він ударив Гренгуара, але з’явився нічний дозор. Глухого дзвонаря схопили та зв’язали. Капітан королівських стрільців, що врятували дівчину, — красень Феб де Шатопер. Дівчина подивилася на нього дуже ніжно та втекла.
- Собор Паризької Богоматері (повний текст) ▲ читається трохи більше, ніж за 4 вечори
- Собор Паризької Богоматері (детальний переказ) ▲ читається приблизно за півтори години
- «Собор Паризької Богоматері» (шкільні твори)
- Біографія Віктора Гюго
Гренгуар, вражений усім, що сталося, плутав вулицями міста та несподівано опинився у дворі Див, де мешкали злодії, розбійники, жебраки. Це було страшне місце. Король жебраків звелів повісити бідолашного поета. Ось тому вже накинули мотузку на шию. Раптом король згадав: «Якщо якась жінка захоче взяти приреченого до страти за чоловіка, то життя його буде врятовано!»
Але огидні, старі та неохайні жінки двору Див не мали бажання рятувати бідного поета. Невже гинути?
Та раптом усі мерзенні ниці істоти розступилися. З’явилася Есмеральда. Її чарівність має дивну владу навіть над цими жорстокими серцями.
Циганка погодилася взяти поета за чоловіка. Кинули на землю глиняний кухоль, він розколовся на чотири частини. Отож було оголошено, що Есмеральда та Гренгуар — чоловік і жінка. На чотири роки.
Дівчина привела врятованого поета до своєї досить затишної кімнатки. Коли Гренгуар спробував обійняти Есмеральду, вона вихопила гострий кинджал. Кізка наставила на нахабу свої не менш гострі ріжки. Гренгуар зрозумів, що дівчина зовсім не хоче, щоб він був її чоловіком або коханцем. Вона врятувала його, бо мала добре серце. Циганка погоджується, щоб поет став її другом. А покохати вона може тільки гарного чоловіка зі шпагою в руках. Тільки героя, який зможе тільки гарного чоловіка зі шпагою в руках. Тільки героя, який зможе захистити її.
У бесіді з’ясовується, що Есмеральді шістнадцять років, що вона не знає, хто її батько та матір. На шиї циганка носить амулет із зеленою бусинкою, схожою на смарагд. Може, тому її звуть Есмеральдою, бо іспанською це означає якраз «смарагд».
— А що означає ім’я «Феб»? — питає циганка в поета.
— Сонце! — пояснює той.— Так звали прекрасного бога, який дуже гарно вмів стріляти.
Циганка замріяно повторила його слова. Феб — це ж було ім’я капітана, що врятував її.
Розповівши про потішний «шлюб» поета й циганки, автор роману переходить до докладного опису собору Паризької Богоматері та самого середньовічного Парижа. Потім Гюго переходить до розповіді про Квазімодо.
Шістнадцять років тому його підкинули до собору у ясла для підкидьок. Він був уже не маленький, із кривими зубами, і такий потворний, що монахині навіть гадали, чи є це чудовисько дитиною. Несподівано для монахинь потвору всиновив Клод Фролло, молодий священик.
Він змалечку готував себе до церковної діяльності, багато читав теологічних книжок, вивчав медицину, латинську, давньогрецьку та давньоєврейську мови. У вісімнадцять років він закінчив усі чотири факультети університету.
Він гадав, що у житті існує тільки одна мета — наука.
Але від чуми померли його мати та батько, залишивши немовля — Жеака, брата Клода. Священик знайшов братикові годувальницю.
Коли він побачив маленького сироту-потвору, то згадав свого братика та, сповнений жалю до дитини-знайди, вирішив піклуватися про нього. Клод назвав каліку Квазімодо — тобто, «майже Фома». Це тому, що знайдено було малюка у день святого Фоми.
Квазімодо виріс у соборі Паризької Богоматері, немов курча у яйці. Він вороже ставився до людей, бо вони сміялися над його бідою. Він любив собор, його статуї, його химер, що були такі схожі на нього. Більше за все вія любив великий дзвін, у який шалено дзвонив. Він був немов душею собору.
Єдина людина, яку Квазімодо любив, немов відданий собака, був Клод Фролло.
Священик став суворим та похмурим, усюди шукав крамолу, ненавидів циганок та все, що здавалося йому схожим на чаклунство. Його брат Жеак виріс веселил розпусником. Це дуже засмучує Фролло, але він втішається алхімією. Його погляди дуже далекі від справжньої науки, як її розуміють зараз. Але за часів середньовіччя і хімія, і медицина були сповнені забобонів.
Гюго показує читачеві вбоге приміщення біля собору — так звану Пацюкову нору. Там за ґратами мешкає божевільна жінка. Усі звуть її сестрою Гудулою. Колись мати навчила її шити золотом, а потім на красу дівчини стали зазіхати безчесні чоловіки. У чотирнадцять років її звабив якийсь граф, а потім вона стала розпусницею та дуже швидко втратила красу. Великим щастям для неї було те, що вона народила донечку — справжнє янголятко. Та малу вкрали цигани. Бідолашна мати вже п’ятнадцять років живе у норі, боса та напівгола навіть узимку. Вона кається, оплакує свою загиблу донечку. Як побачить циган або циганок (особливо Есмеральду), проклинає це диявольське плем’я.
Від дитини у затворниці залишився тільки рожевий черевичок, який вона колись сама гаптувала для свого коханого немовлятка.
А поряд на площі закованого у колодки Квазімодо б’ють батогами та виставляють на сміх натовпу. Квазімодо просить пити. Але всі тільки знущаються з нього.
Та ось з’являється Есмеральда. За напад на неї Квазімодо й карають. Добра дівчина дістає флягу та дає нещасному пити. І він плаче — певне, перший раз у житті. І весь натовп почав волати: «Слава! Слава!», бо це немов саме милосердя прийшло до грішного потвори.
А що ж робить Феб, який урятував колись циганку та запав їй у серце? Цей капітан і справді красень, але смаки в нього були досить низькопробні. Його наречена, шляхетна Флер-де-JIic, небагато знайшла би почуттів у його душі. Невибагливі красуні з веселої корчми, вино та вульгарні солдатські розваги — ось і все, чим жив капітан Феб.
Якось він розмовляв з поважними панночками. Вони почули спів циганки та запросили її до себе. У панночок, хоч вони й вважалися шляхетними, не було такої благородної риси, як у Есмеральди. Вони не мали милосердя. Почали знущатися з яскравого одягу вуличної артистки. Але вона не ображалася, бо дивилася на Феба — на своє сонце. Циганка закохалася у Феба. Навіть навчила свою білу кізку Джалі складати з окремих літер його ім’я. Цей фокус випадково побачили панянки та виголосили свій вирок: «Чаклунство!»
Есмеральда навіть не підозрює, як багато очей спостерігають за нею. Священик Клод прискіпливо розпитує Гренгуара про юну циганку. Гренгуар каже, що його дружина — незаймана, адже її талісман допомагатиме їй, тільки доки вона буде берегти свою цноту.
Священик закохався в Есмеральду. Він вважає, що це його прокляття, рок. Але Клод ніяк не може позбутися пристрасті.
Випадково ця сувора людина дізнається, що у капітана Феба побачення. З ким? Феб сміючись відповідає, що ніяк не може запам’ятати це бусурманське ім’я.
Священик здогадався, що зустріч буде саме з Есмеральдою. Безсоромний капітан погоджується, щоб Фролло спостерігав за побаченням із сусідньої кімнати. За це священик дає капітану монету, щоб той міг заплатити за приміщення хазяйці якось підозрілого кубла.
На побаченні, куди вона прийшла зі своєю вірною кізкою, Есмеральда чує від капітана слова кохання, які він каже кожній привабливій дівчині. Вона вірить йому. Невинна, як дитина, Есмеральда навіть думає, що Феб одружиться з нею. Але почувши, що цього не може бути, вона не чинить опору обіймам та поцілункам капітана. Вона ж кохає! Вона згодна стати коханкою, іграшкою, навіть рабою.
Раптом у кімнаті з’являється обурений священик. У руці його кинджал. Дівчина від жаху знепритомніла. На своїх вустах вона відчула поцілунок — жагучий, мов вогонь. Це був поцілунок Клода Фролло.
Коли циганка опам’яталася, усе було залито кров’ю. Вона почула слова: «Чаклунка вбила капітана!»
У дворі Див усі були збентежені. Есмеральда зникла. Кізки Джалі теж ніхто не бачив. Гренгуар, що оселився серед злодіїв та жебраків, не вірив, коли йому казали, що бачили його «дружину» з якимось офіцером. Він знав, що Есмеральда береже свою цноту.
Випадково Гренгуар разом із розбишакою Жеаком, братом Клода Фролло, опинився на відкритому судовому засіданні. Звинувачували якусь жінку, що вбила офіцера. Вбивство було якось пов’язано з чаклунством. Гренгуар вирішив посміятися — дурість судів його завжди розважала.
Підсудною виявилася Есмеральда. Вона не виправдовувалася. Коли їй сказали, що капітан при смерті, вона зробилася байдужою до всього.
Стара, що впустила у свої огидні кімнати пару коханців, розповіла й про священика. Вона щось бурмотіла про те, що капітан дав їй екю, але монета обернулася на сухий лист. Бідненьку кізку називали «козлом», а кожному відомо, що козел — це втілення самого Сатани. Отож і Джалі була звинувачена. Миле розумне створіння показувало свої фокуси, а люди бачили в усьому сатанинські підступи.
Коли Есмеральда нарешті відповіла, що вона невинна, а страшне вбивство вчинив священик, який переслідував її, судді вирішили застосувати тортури.
«Іспанський чобіт» стиснув маленьку гарну ніжку. Есмеральда зізналася в усьому: і в тому, що вбила, і в тому, що чаклувала, і в тому, що бідна Джалі насправді — сам Диявол.
Судді винесли вирок: повісити Есмеральду. І кізку теж.
До темниці, де чекає на страту бідна дівчина, приходить Клод Фролло.
Источник статьи: http://www.ukrlib.com.ua/styslo-zl/printit.php?tid=5587
Все він бачить і бачив усе
ВИДАВНИЦТВО ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ДНІПРО» КИЇВ 1970
Вступна стаття члена-кореспондент а АН УРСР, лауреата Ленінської премії
Харківська книжкова ф-ка ім Фрунзе
Талантів у народі завжди було, є й буде багато. Але, як писав В. І. Ленін, експлуататорський лад немилосердно душив їх і м’яв. Тільки дуже незначна частина, власне окремі одиниці, вибивалася на широкий простір, а більшість передчасно гинула, не розвинувши своїх природних здібностей. Інакше склалася доля Шевченка. Незважаючи на виключно важкий шлях до творчих висот, йому щастило долати всі перешкоди і стати людиною, ім’я якої вимовляється нині в. багатьох частинах земної кулі як ім’я одного з найбільших поетів світу.
Шевченко — явище незвичайне в історії тоді уярмленого українського народу і своєю обдарованістю, і своїм місцем у літературі, мистецтві, культурі. Та не лише цим привертає до себе увагу Шевченко. Своєю творчістю поет показав, які величезні сили таяться в народі, на що він спроможний, коли усвідомлює себе як клас, як народ, як нація.
Поява Шевченка зумовлена всім ходом історичного розвитку України, всіма її мистецькими надбаннями, що сягають своїм корінням аж у Київську Русь — одну з наймогутніших і найкультур-ніших у ті часи країн Європи.
Творчість великого поета є органічним продовженням усього попереднього розвитку вітчизняної літератури і культури. З великого числа • її невтомних працівників досить назвати таких велетнів української літератури XVI—XVIII ст. ст., як славнозвісний полеміст Іван Вишенський та мандрівний філософ і поет Григорій Сковорода.
Величезне, неоціненне значення для дальшого розвитку української літератури мало перше видання «Енеїди» І. Котляревського, здійснене 1798 р. Використавши фабульну канву бурлескно-травестійних, переробок твору Вергілія, автор української «Енеїди» наповнив її оригінальним, національним змістом. Новаторськими були й п’єси Котляревського, особливо «Наталка Полтавка», в якій автор одходить од бурлеска, йде далі шляхом реалізму й народності.
Традиції І. Котляревського творчо розвивали П. Гулак-Арте-мовський, Г. Квітка-Основ’яненко, поети-романтики Л. Боровиков-ський, Є. Гребінка, В. Забіла, А. Метлинський, М. Костомаров, М. Петренко та ін.
У XIX ст. з’являється на Україні періодична преса, виходять збірники та альманахи, перша українська граматика О. Павлов-ського (1818), перша фольклорна збірка М. Цертелєва (1819), перша історія України Д. Бантиша-Каменського (1822), фольклорна збірка М. Максимовича «Малороссийские песни» (1827) тощо.
Таким чином, грунт для появи Шевченка був уже підготовлений: проорані перші борозни, засіяно і зібрано хай невеликий, але власний урожай.
Найраніша дата, власноручно поставлена Шевченком під своїми поезіями,— 1838 р. Це рік смерті І. Котляревського. Символічним є те, що цим роком позначена елегія «На вічну пам’ять Котляревському», написана під враженням од звістки про смерть автора «Енеїди». Молодий поет ніби переймав естафету від свого учителя й попередника.
Тарас Шевченко народився 9 березня (за новим стилем) 1814 р. у с. Моринцях, Звенигородського повіту на Київщині, в сім’ї кріпака. Рідну хату в с. Кирилівці, куди батьки переїхали, коли Тарасові минуло два роки, поет згодом назвав пеклом. Од виснажливої роботи на панщині помирає його мати. Батько, лишившись з малими дітьми, змушений одружитися з удовою, яка мала своїх дітей. Та недовгим було і його життя. І коли помер батько, тоді в хаті настало справжнє пекло.
Батько Тараса був письменний. Він хотів, щоб і син здобув освіту, отож і віддав його в науку до дяка Павла Рубана, прозваного Совгирем. Швидко опанував Тарас граматку (буквар), часослов, псалтир. Деякий час хлопець живе у свого дядька Павла, працюючи за наймита. Жив він у ролі «школяра-попихача» і в дяка Петра Богорського, читав над померлими псалтир, за що одержував для заохочення десяту копійку. Зрештою, терпець його увірвався, і він утік у Лисянку до диякона-маляра, щоб навчитися малювати. Але й там Тарас опинився в ролі наймита: носив з річки воду, розтирав фарби. На четвертий день він залишив «учителя» і пішов у с. Тарасівку до іншого дячка-богомаза. Той подивився на ліву долоню учня і не знайшов у нього таланту ні до малярства, ні до шевства, ні до бондарства.
Саме у той час закладались основи світогляду Тараса. У долі своїх батьків і рідних пізнав він, що таке панщина, кріпацтво, хоч, ясна річ, не міг ще усвідомити непримиренність інтересів двох станів: селянства і поміщицтва. Немалу роль у формуванні його свідомості відіграла усна народна творчість. Багато пісень знали батько, мати, його няня — сестра Катерина, тітка. Від них, од свого народу, перейняв хлопець пошану до українських народних пісень і полюбив їх.
Ще навчаючись у дяків, Тарас ознайомився з деякими творами української художньої літератури. В автобіографічному вірші «А. О. Козачковському» згадано, як у саморобну книжечку він переписував Сковороду і «Три царіе со дари». Ми не знаємо, що саме він переписував, але слова «виспівую та плачу» дають підставу гадати, що то були поетичні твори. Один із віршів Сковороди «Всякому городу нрав і права. » згадано в повісті «Наймичка». Про вірші Сковороди йде мова у повісті «Княгиня»: дячок Совгир після прибуття нового вчителя бере з собою зошит із сковородинськими псалмами і йде шукати іншу школу.
У повісті «Наймичка» згадуються деякі віршовані твори стародавньої літератури: «Отолстё сердце их», «О горе мне, грешнику сущу», «О всепетая мати», а також житія Сімеона Стовпника, Марії Єгипетської та ін. А коли до цього додати згадку в поемі «Гайдамаки», що батько по неділях читав уголос «Четьї-Мінеї», то нема сумніву, що й сам Шевченко читав житійну літературу. Батько міг привозити з чумацьких подорожей або з ярмарку й інші книжки, як, наприклад, привозять житія та твори Єфрема Сі-ріна герої повісті «Наймичка» Яким і Марко.
Можливо, ще у дяка читав Шевченко перші частини «Енеїди» Котляревського, Таке припущення можна робити тому, що у повісті «Художник» в уста оповідача вкладено слова про те, що в парафіяльній школі читав він потай од учителя «перелицьовану Енеїду».
В усякому разі, ще на Україні Шевченко ознайомився не тільки з фольклором, але й з творами художньої літератури.
Можна гадати, що в саморобній книжечці, куди переписувано Сковороду, були й власні віршовані спроби Тараса. В поезіях Шевченка є про це натяки:
Научай їх, щоб не вчились Змалку віршувати.
Деякий час Тарас жив у брата Микити, допомагаючи йому в господарстві. Нарешті він зробив останню спробу знайти собі вчителя малювання у с. Хлипнівці. Маляр упевнився, що в його учня є хист, але зажадав дозволу поміщика, бо Шевченкові тоді минуло чотирнадцять літ.
Довелось Тарасові йти до Вільшани, до управителя маєтків Ен-гельгардта. Саме в той час набирали челядь для молодого Павла Енгельгардта, ад’ютанта Віленського губернатора,— і Шевченко потрапив у кухарчуки, а потім його взяли в покої козачком. Оскільки й тут, у Вільшані, Тарас малював, у списку дворових кріпаків, відряджених із паном до Вільно, управитель написав проти прізвища Шевченка: «Годен на комнатного живописца».
Десь восени 1829 р. Тарас виїхав з Вільшани через Київ до Вільно (Вільнюс). Там у вільні хвилини, коли пана не бувало вдома, Шевченко перемальовував картини, що прикрашали панські покої. Одного вечора Тарас так захопився малюванням, що не помітив, як повернувся пан Молодий художник був жорстоко покараний.
Источник статьи: http://www.litmir.me/br/?b=243013&p=58